V

V

Була вже пізня пора. Відвідувачі розходились, і лише кілька столиків були ще зайняті. Хто приходив посидіти знічев’я, пішов додому. Пішли й ті, хто забіг випити чи перекусити нашвидкуруч після театру чи кіно. Зрідка заходили нові люди. Прийшов довготелесий чоловік, з вигляду англієць, і з ним молодий гультяй. У чоловіка було продовгасте втомлене обличчя і поріділе хвилясте волосся англійського інтелігента, і він, очевидячки, плекав ілюзію, вельми, до речі, поширену, що за кордоном навіть знайомі співвітчизники нізащо вас не впізнають. Молодий гультяй пожадливо ум’яв цілу тарілку бутербродів, а його супутник стежив за ним насмішкувато й поблажливо. От так апетит! А ось і знайоме обличчя — цього літнього чоловіка я знав з вигляду, бо ми в Ніцці ходили до одного й того самого перукаря. Огрядний, сивий, з одутлим червоним обличчям і важкими мішками під очима. Він був банкір із Середнього Заходу й після біржового краху виїхав з рідного міста, аби уникнути судового розслідування. Не знаю, чи вкоїв він який злочин, та якщо і вкоїв, то, певне, був невеликим цабе — влада не вважала за потрібне вимагати його видачі. Тримався він з апломбом і награною щирістю дешевого політикана, але очі його були злякані й нещасні. Він ніколи не був ні зовсім п’яний, ні зовсім тверезий. Завжди з ним була якась повія, що старалася витягти з нього якомога більше, а тепер його супроводжували аж дві розмальовані жінки — вони відверто глузували з нього, а він, не тямлячи й половини того, що вони кажуть, лише дурнувато хихотів. Веселе життя! Я подумав, чи не краще б йому сидіти вдома та ковтати свої таблетки. А то незабаром жінки викрутять його, мов губку, і тоді йому не лишиться нічого Іншого, як з мосту та в воду або прийняти потрійну дозу вероналу.

Десь після другої години ночі відвідувачів знов прибуло — мабуть, зачинялися нічні клуби. Забрів гурт молодих американців, дуже п’яних і галасливих, але довго не затримався. Неподалік від нас дві гладкі понурі жінки, в тісних, чоловічого крою костюмах, сиділи рядком і насуплено мовчали, попиваючи віскі з содовою. З’явилася компанія у вечірніх туалетах, так звані світські люди — вони, певне, об’їхали нічні заклади й надумали підвечеряти насамкінець. Попоїли й знялися. Мою увагу привернув миршавий, скромно вдягнений чоловічок, що вже з годину чи й більше сидів з газетою за кухлем пива. Був він у пенсне, з охайною чорною борідкою. Нарешті в ресторан увійшла якась жінка й підсіла до нього. Він кивнув їй аж ніяк не приязно — сердився, певне, що вона змусила його чекати. Вона була молода, абияк одягнена, але дуже нафарбована і виглядала змореною. Ось вона дістала щось із сумочки й простягла йому. Гроші. Він глянув на них і спохмурнів. Він заговорив до неї, слів я не міг чути, але з її вигляду я зрозумів, що він її лає, а вона ніби виправдовується. Раптом він перехилився через столик і дав їй гучного ляпаса. Вона скрикнула і зайшлася плачем. Старший офіціант, почувши сварку, підійшов запитати, що сталось. Схоже було, що він просив їх вийти, якщо вони не вміють поводитися пристойно. Жінка обернулася до нього і голосно, так що чути було кожне слово, в нецензурних виразах порадила йому не пхати носа в чужі справи.