— Якщо він мене вдарив, значить, я заслужила! — вигукнула вона.

Ох, жінки! Мені завжди здавалося, що жити на ганебні заробітки повій може тільки який-небудь здоровий показний молодик, володар жіночих сердець, швидкий до ножа чи до пістолета. Я був приголомшений — таке нікчемне, дрібний клерк із адвокатської контори, та й годі, а зуміло утвердитися на ниві, де стільки конкурентів.

VI

VI

В офіціанта, що нас обслуговував, закінчувалася зміна, й, щоб узяти чайові, він подав нам рахунок. Ми розплатились і замовили каву.

— А що ж далі? — спитав я.

Я відчував, що Ларрі в балакучому настрої, а сам я, звісно ж, мав настрій слухати.

— Я вам ще не надокучив?

— Анітрохи.

— Отож дісталися ми до Бомбея. Пароплав стояв там три дні, поки туристи оглядали місто й околиці. Третього дня пополудні я звільнився і зійшов на берег. Походив, подивився на юрбу — кого там тільки не було! Китайці, мусульмани, індуси; чорні мов сажа таміли; і ті їхні горбаті, з довгими рогами воли, запряжені у вози! Потім поїхав я в Елефанту подивитися печерні храми. Від Александрії на нашому пароплаві плив один індус, туристи ставилися до нього трохи зверхньо. Це був гладкий чоловічок у твідовому костюмі в чорно-зелені карти і з пасторським комірцем. Якогось вечора я вийшов на палубу подихати, і він підійшов, заговорив до мене. Тієї хвилини мені не хотілося ні з ким розмовляти, хотілось побути на самоті. А він засипав мене запитаннями, і я, здається, відповідав йому не дуже чемно. Одне слово, сказав йому, що я студент, найнявся матросом, щоб доїхати до Америки.

«Вам би пожити в Індії, — сказав він. — Захід і не уявляє собі, як багато він може навчитися у Сходу».

«Та невже?» — відгукнувся я.

«В усякому разі, — провадив він, — неодмінно побувайте в печерах Елефанти. Не пошкодуєте». Ларрі урвав свою оповідь запитанням: — А ви бували в Індії?

— Ніколи.

— Ну, я саме стояв перед величезною триголовою скульптурою, яка вважається найзначнішою пам’яткою Елефанти, та міркував, що воно й до чого, коли це чую, хтось позад мене каже: «Ви, бачу, послухали моєї ради». Я озирнувся і не зразу впізнав, хто ж зі мною говорить. То був той самий чоловічок у твідовому картатому костюмі й пасторському комірці, тільки тепер на ньому було довге шафранове одіння — таке вбрання, як я згодом довідався, носять послідовники Рамакрішни, — й від кумедного метушливого чоловічка нічого не зосталось, вигляд він мав поважний, ба навіть величний. Ми обидва задивилися на величезний бюст.

«Брама — творець, — промовив він. — Вішну — охоронець і Шіва — руйнівник. Три прояви Кінцевої Реальності».