Договоривши, вона важко перевела подих.

— Щось таке і я уявляв собі, — сказав я. — Бачите, таки моя правда: ви її зарізали, все одно, що самі взяли ножа й різонули по горлу.

— Вона була погана, погана, погана! Я рада, що вона згинула. — Ізабелла упала в крісло. — Дайте мені випити, дідько б вас забрав.

Я змішав їй ще один коктейль.

— Ви диявол, а не людина, — сказала вона, беручи склянку. І дозволила собі усміхнутись. Усмішка була як у дитини, коли вона знає, що нашкодила, але хоче розчулити вас своєю наївною чарівністю, щоб ви не розсердились. — Тільки не кажіть Ларрі, гаразд?

— Нізащо не скажу.

— Присягніться! На чоловіків не можна покладатись.

— Обіцяю, що не скажу. Та навіть коли б і захотів, то навряд чи матиму таку нагоду, бо, напевне, більш ніколи його не побачу.

Ізабелла враз випросталась.

— Що ви хочете цим сказати?

— Цієї хвилини він пливе до Нью-Йорка на вантажному пароплаві або матросом, або кочегаром.

— Справді? Що за дивний він чоловік! Десь місяць тому був тут — щось там йому треба було перевірити в Публічній бібліотеці для своєї книжки, але ні словом не прохопився, що їде до Америки. Я рада; значить, будемо бачитись.

— Сумніваюсь. Його Америка буде не ближча до вашої, ніж пустеля Гобі.

І я розповів їй, що вчинив Ларрі й що він намірявся робити далі. Ізабелла слухала з розкритим ротом. Подив і жах були написані на її обличчі. Час від часу вона перепиняла мене вигуком: «Він збожеволів. Він збожеволів». Коли я замовк, вона похнюпилась, і дві великі сльози скотилися по її щоках.

— Отепер я справді втратила його.

Вона одвернулась і заплакала, припавши обличчям до спинки крісла. Горе спотворило її вродливе обличчя, вона й не крилася з ним. Я нічим не міг їй допомогти. Не знаю, які недоладні й марні надії вона ще плекала, поки я не зруйнував їх своїми вістями. Я тільки здогадувався, що бачити його вряди-годи, знати принаймні, що він — частка її світу, — все це було тією ниточкою, яка, хай ненадійно, але пов’язувала його з нею, і яку обірвав його останній вчинок. Тепер вона почулася навіки покинутою. Які ж даремні жалі її терзають? Я подумав — хай поплаче, їй стане легше. Взяв книжку Ларрі й подивився на зміст. Коли я їхав з Рів’єри, мій примірник ще не надійшов, тепер я міг одержати його лише за кілька днів. Книжка виявилася зовсім не такою, якої я сподівався. Це була збірка нарисів десь такого самого обсягу, як і есе Літтона Стречі про «Видатних вікторіанців», і теж про різних славетних людей. Вибір їх спантеличив мене. Був там нарис про Суллу, римського диктатора, що доскочив необмеженої влади, а тоді зрікся її і повернувся до приватного життя; був нарис про Акбара, Великого Могола, завойовника цілої імперії, а ще нариси про Рубенса, про Гете, про лорда Честерфілда, автора славетних листів. Щоб написати один такий нарис, треба було прочитати силу-силенну матеріалу, й мене вже не дивувало, що робота над книжкою забрала стільки часу; але одного я не міг утямити: чом Ларрі не пошкодував того часу та чому вибрав саме цих героїв. А потім мені спало на думку, що кожен з них по-своєму сягнув найвищого успіху в житті й чи не це так дуже зацікавило Ларрі. Йому хотілося знати, у що в кінцевому підсумку виливається успіх.