Ізабелла підвелась і перейшла до каміна. В ньому горіли дрова, і це було дуже приємно в таку негоду. Ізабелла стала, спершись ліктем на поличку каміна в граційній позі — вона вміла прибирати такі пози ніби зовсім незумисне, з усіх її здібностей ця була чи не найчарівніша. Як більшість знатних французок, удень вона ходила в чорному, що особливо пасувало до багатих барв її обличчя, до кіс; і тепер на ній була чорна сукня вишукано простого фасону, яка вигідно підкреслювала її струнку постать. Якусь хвилину вона мовчки попихкувала сигаретою.

— Зрештою, чого б мені й не бути цілком відвертою з вами? Усе якось так склалося недоладно — і те, що я мусила піти з дому, й те, що Антуан лишив на столі горілку й чашки. Він мав би прибрати все це зразу після того, як я пішла. Коли я повернулась і побачила, що пляшка майже порожня, то, певна річ, все зрозуміла, а коли Софі зникла, я не сумнівалась, що вона взялася за своє. А не сказала я цього тому, що не хотіла ще дужче засмучувати Ларрі — він і так ходив сам не свій.

— І ви цілком певні, що не давали Антуанові прямої вказівки лишити пляшку на столі?

— Цілком певна.

— Я вам не вірю.

— Ну, то й не вірте. — Вона сердито шпурнула сигарету в камін. Очі її потьмяніли від люті. — Гаразд, коли хочете знати правду, то нате її, і ну вас к дідьку. Так, я це зробила й не шкодую, що зробила. Я ж казала вам, що ні перед чим не зупинюсь, аби тільки не дати їй вийти за Ларрі. Ви не хотіли й пальцем поворухнути, ні ви, ні Грей. Ви тільки пересмикували плечима та примовляли, що ох яка це жахлива помилка. Вам було начхати. А мені — ні.

— Якби ви дали їй спокій, нині вона була б жива.

— І була б дружиною Ларрі, а він був би найнещаснішою людиною. Які ви, чоловіки, дурні! Я знала, що рано чи пізно вона зірветься. На ній це було написано. Коли ми всі разом снідали тоді в «Ріці», ви самі запримітили, в якому стані були її нерви. Я бачила, як ви дивилися на неї, коли вона пила каву: рука її так трусилась, що вона боялася взяти чашку однією рукою, схопила обома, щоб не розхлюпати. А як вона дивилася на вино, коли офіціант наливав нам у келихи — водила за пляшкою тими своїми огидними вицвілими очима, немов змія за курчам, і я знала, що вона душу продасть за ковток вина.

Тепер Ізабелла дивилася мені просто в обличчя, очі її гнівно блискали, слова застрягали в горлі.

— Я це придумала, коли дядечко Елліот почав розводитися про ту кляту польську горілку. Мене від неї занудило, та я прикинулась, наче в житті не пила такої смакоти. Я була певна: дай їй лише нагоду, і вона нізащо не втерпить. Тим-то я й повезла її на виставку мод. Тим-то й запропонувала їй в дарунок весільну сукню. Того дня, коли ми з нею мали їхати на останню примірку, я звеліла Антуанові подати мені до сніданку зубрівки, а тоді сказала, що до мене повинна прийти одна дама, то хай він попросить її зачекати, запропонує кави й зубрівки нехай не забирає — може, гості заманеться випити чарочку. Я справді повела Джоун до зубного, але, звісно, домовленості в нас не було, й він нас не прийняв, то я повела її в кіно, подивилися хроніку. А собі я надумала: якщо Софі не доторкнулась до горілки — ну, що ж, тоді я змирюсь і постараюся подружити з нею. Я не брешу, даю чесне слово. Та коли я прийшла і глянула на пляшку, то переконалась, що правильно вчинила. Софі втекла, і хто-хто, а я добре знала, що вона вже не вернеться.