Пізніше він, пишаючись собою, вийде на балкон і споглядатиме найвищий тріумф ілюмінатів... Акт помсти, якого багато людей чекало так довго.

У тунелі було темно. Ленґдон спускався нижче й нижче.

Він зробив одне повне коло, і тунель поринув у суцільну пітьму. Спуск закінчився. Ленґдон пішов повільніше. Луна від кроків змінилась, і він зрозумів, що увійшов до якогось просторого приміщення. Йому здалося, що попереду в темряві щось ледь помітно виблискує. Він випростав руку і ступив іще кілька кроків. Налапав якусь гладеньку поверхню. Хром і скло. Це було авто. Він налапав дверцята і відчинив.

В автомобілі спалахнуло світло. Він відступив на крок і відразу впізнав чорний мікроавтобус. Якусь мить він з огидою дивився на нього, тоді зайшов досередини, сподіваюсь знайти там якусь зброю, що замінила б йому загублений у фонтані пістолет. Зброї він не знайшов. Натомість знайшов мобільний телефон Вітторії. Він був розтрощений — з нього не було жодної користі. Побачивши його, Ленґдон налякався. Він молив Бога, щоб іще не було запізно.

Увімкнув фари мікроавтобуса, і приміщення освітилося — різкі тіні на голих кам’яних стінах. Ленґдон подумав, що колись тут, мабуть, тримали коней і амуніцію. Крім того, це був глухий кут.

Іншого виходу немає. Я пішов не туди!

Ленґдон уже готовий був впасти у відчай. Він вийшов з мікроавтобуса і уважно оглянув стіни камери. Жодних дверей. Жодних ґрат. Він подумав про янгола над входом до тунелю і застановився, чи це не може бути збігом. Ні! Він згадав, що сказав йому вбивця біля фонтана. Вона у храмі Просвітлення... чекає мого повернення. Ленґдон зайшов надто далеко, щоб тепер схибити. Серце калатало. Відчай і ненависть заважали йому мислити спокійно.

Побачивши на підлозі кров, Ленґдон спершу подумав про Вітторію. Але, придивившись уважніше, він зрозумів, що це чиїсь сліди. Кроки були довгі, і криваві плями були тільки на місці лівої ступні. Убивця!

Ленґдон пішов кривавим слідом. Довга тінь на підлозі щораз слабшала і зливалася з навколишнім мороком. Із кожним кроком його спантеличення зростало: здавалося, криваві сліди ведуть прямісінько в кут кімнати і там обриваються.

Дійшовши до самого кута, Ленґдон не повірив очам: гранітний блок у підлозі тут виявився не квадратним, як усі інші. Вік указував на ще один знак. Цей блок мав форму правильного п’ятикутника й однією вершиною впирався в кут. Там, майстерно прихована за стінами, що заходили одна на одну, виднілася щілина в камені, що слугувала виходом. Ленґдон прослизнув у неї й опинився у підземному переході. Попереду були залишки дерев’яних ґрат, що колись перекривали цей тунель.