А за ними вдалині виднілося світло.
Ленґдон побіг. Переліз через уламки дерева й попрямував до світла. Незабаром тунель вивів його в іншу, більшу камеру, де на стіні горів єдиний смолоскип. Ленґдон зайшов у ту частину замку, де не було електрики... і куди не пускали туристів. Тут і вдень було доволі моторошно; вночі ж при світлі смолоскипа це приміщення просто жахало.
В’язниця була поділена на дюжину крихітних камер. Залізні ґрати на більшості давно проіржавіли наскрізь. Лише одна з більших камер залишилася функціональною, і на підлозі в ній Ленґдон побачив щось таке, від чого в нього мало не зупинилося серце. Чорні мантії та червоні пояси.
У стіні поряд із цією камерою він побачив залізні-двері. Вони були розчинені настіж, і за ними Ленґдон побачив якийсь перехід. Він уже побіг було туди, але за кілька кроків зупинився. Криваві сліди не вели в цей перехід. Прочитавши напис над дверима. Ленґдон збагнув чому.
Він був приголомшений. Про цей тунель він чув не раз, однак не знав, де знаходиться вхід до нього.
Раптом Ленґдон збагнув, як ілюмінати потрапляли до Ватикану і виходили назовні. Він мимоволі замислився,
Криваві сліди на підлозі вели у протилежний бік. Ленґдон пішов туди. Тут вхід до в’язниці заступали іржаві металеві двері, з яких звисали ланцюги. Двері без замка були розчинені настіж. За ними круто йшли вгору гвинтові сходи. У підлозі теж був один п’ятикутний блок. Тремтячи, Ленґдон дивився на нього й запитував себе: невже цей камінь різьбив сам Берніні? Над аркою красувався маленький херувимчик. Ось воно!
Криваві сліди вели нагору по сходах.
Ленґдон розумів: йому потрібна зброя, хоч якась. Біля однієї з камер він знайшов залізний прут завдовжки чотири фути, із гострим кінцем. Щоправда, він був страшенно важкий, але нічого кращого Ленґдон не мав. Він сподівався, що ефект несподіванки та ще поранена нога вбивці схилять терези на його користь. А найбільше він сподівався, що з’явиться не запізно.