— Он як, — сказала Дарла, і в тоні її голосу відчулася належна повага. — У такому разі…

— Я приєднаюся до вас, якщо зможу, — повторила Лізі. — Якщо ні, то побачуся з вами обома надвечір у Ґрінлоні.

Дарла пристала на ці умови. Вона передала сестрі інформацію про приліт Канті, яку Лізі слухняно записала. Хай йому біс, можливо, вона навіть вибереться до Портленда. Це принаймні дасть їй нагоду покинути дім — опинитися далеко від телефону, від кедрової скриньки і від більшості моторошних спогадів, що посипалися на її голову, наче хтось перекинув над нею горщик із якимсь жахливим варивом.

А тоді, перш ніж вона змогла урвати цей потік, на поверхню виринув ще один із них. Вона подумала:

«Ти не просто вийшла з-під верби у сніг, Лізі. Там було щось іще. Він узяв тебе…»

— Ні! — заволала вона і вдарила кулаком по столу.

Звук власного крику налякав її, але зробив те, чого вона від нього хотіла, розрубав небезпечний плин думки, розрубав рішуче й повністю. Але відрубаний шмат міг у будь-яку мить повернутися — ось у чому була проблема.

Лізі подивилася на кедрову скриньку, що стояла на столі. То був погляд, яким жінка могла нагородити улюбленого собаку, що вкусив її без якоїсь видимої причини. «Повертайся під своє ліжко, — подумала вона. — Повертайся під ліжко Mein Gott, а що далі?»

— Бул — кінець, — ось що далі, — сказала вона.

І вийшла з дому, перетинаючи подвір’я в напрямку сараю і тримаючи перед собою кедрову скриньку так, ніби в ній був якийсь дуже крихкий посуд або потужна вибухівка.

2

2

Двері до її офісу були відчинені. Прямокутник електричного світла, що починався внизу від них, лежав на підлозі сараю. Коли Лізі була тут востаннє, вона вийшла звідси, сміючись. Але вона абсолютно не могла пригадати, залишила вона двері відчиненими чи зачиненими. Вона подумала, що світло було вимкнене, подумала, що вона взагалі його не вмикала. З іншого боку, хіба зовсім недавно не була вона абсолютно впевнена в тому, що кедрова скринька стоїть десь на горищі? І хіба один із заступників шерифа не міг увійти до сараю, аби подивитися, чи там нікого нема, й залишити світло увімкненим? Цілком міг. Тож нічого не слід було виключати.

Притискаючи кедрову скриньку до талії, ніби боялася впустити її на підлогу, вона підійшла до відчинених дверей офісу й заглянула всередину. Офіс був порожній… здавався порожнім… але…

Вона досить бездумно притулила око до щілини між одвірком і дверима і з’ясувала, що «Зак Мак-Кул» по той бік не стояв. Нікого там не було. Та коли вона зазирнула до офісу знову, вона помітила, що у віконечку автоматичного відповідача знову світилася цифра 1. Вона увійшла, тримаючи скриньку під пахвою, і натиснула на кнопку play. Спершу була коротка мить мовчанки, а потім із апарата заговорив спокійний голос Дулея.