«Місус, я думав, ми з вами домовилися о восьмій годині минулого вечора, — сказав він. — А тепер я бачу біля вашого дому копів. Схоже, ви не розумієте, про яку серйозну справу йдеться хоч я думаю, було важко не зрозуміти, що означає дохлий кіт у поштовій скриньці. — Пауза. Вона дивилася на автоматичний відповідач, мов зачарована. „Я чую, як він дихає“, подумала вона. — Я навідаю вас, місус», — промовив він.

— Пішов к бісу, — прошепотіла вона.

— 3 вашого боку, місус, це просто негарно, — сказав Джим Дулей, і на якусь мить їй здалося, що автомат відповів на її репліку.

Потім до неї дійшло, що це вже голос Дулея в його живому варіанті, так би мовити, і пролунав він десь позаду неї. Знову почувши себе так, ніби переселилася в один зі своїх снів, Лізі Лендон обернулася, щоб подивитись на нього.

3

3

Вона була вражена його буденною пересічністю. І хоч він стояв тепер зовсім близько, у дверях її невеличкого офісу, який так ніколи й не став її реальним офісом, із пістолетом у руці, вона аж ніяк не була певна, що впізнала б його на поліційному опізнанні, а надто, якби й інші чоловіки в тому ряду були теж худі, одягнені в літній робочий костюм кольору хакі, а на голові мали фірмові кашкети бейсбольної команди «Морські собаки Портленда». Обличчя в нього було вузьке й без зморщок, очі голубі — одне слово, обличчя, яке носять мільйони янкі, не кажучи вже про сім мільйонів людей із гірської місцевості середнього та глибокого Півдня. Зросту він мав близько шістьох футів;[48] а може, й трохи менше. Пасмо волосся, яке вибивалося з-під кашкета, було нічим не прикметного брунатно-піщаного кольору.

Лізі подивилася в чорне дуло пістолета, який він націлив на неї, і відчула, як від страху в неї підгинаються ноги. Це не була якась дешева іграшка, взята напрокат у ломбарді, це була справжня зброя, великий пістолет-автомат (їй здалося, що це пістолет-автомат), який міг зробити в тілі велику дірку. Вона сіла на краєчок свого письмового столу. Якби стіл не був поруч, вона, певно, вже простяглася б на підлозі. Якусь мить вона не мала найменшого сумніву, що зараз намочить від страху штани, але їй пощастило утримати свою воду при собі. Принаймні на короткий час.

— Беріть усе, що хочете, — прошепотіла вона крізь губи, що задерев’яніли наче від уколу новокаїну. — Забирайте все.

— Ходімо нагору, місус, — сказав він. — Ми поговоримо про це нагорі.

Думка про те, що вони сидітимуть у кабінеті Скота з цим чоловіком, наповнила її жахом і огидою.

— Ні. Забирайте його папери і йдіть собі. Залиште мене саму.