Дулей присів навпочіпки, майже торкаючись задом до черевиків, обхопивши однією рукою коліна. Він чимось скидався на фермера, що спостерігає, як його корова п’є зі струмка на північній межі його поля. Вона бачила, що він насторожений, але не перебуває у стані найвищої готовності. Він не чекав, що вона, пожбурить у нього важкою склянкою, і мав усі підстави не чекати цього. Лізі не хотіла, щоб їй зламали щиколотки.

«Я ніколи не хотіла навіть брати уроки катання на ковзанах, — подумала вона, — попри те, що вівторкові вечори були вечорами знайомств на центральній ковзанці Оксфорда».

Погамувавши свою першу спрагу, вона повернула йому склянку. Дулей узяв склянку й оглянув її.

— Ви певні, що не хочете зробити ці два останні ковточки, місус?

Він навіть сказав «ковточки», а не «ковтки», й уже власна «туїція» підказала Лізі, що Дулей явно перебирає міру зі своєю роллю доброго хлопця. Можливо, умисне, а може, навіть не усвідомлює собі цього. Він навіть почав стежити за літературною правильністю своєї мови, щоб у неї не склалося враження, ніби він калічить її умисне. Але чи мало це якесь значення? Певно, ніякого.

— Мені досить.

Дулей сам допив два останні ковтки, адамове яблуко перекочувалося на його худому горлі. Потім запитав, чи стало їй краще.

— Мені стане краще, коли ви підете.

— Цілком слушно. Я не заберу у вас багато часу.

Він знову запхав пістолет собі за пояс і підвівся. Коліна в нього затріщали, і Лізі знову подумала (подумала з глибоким подивом): «Це не сон. Це справді відбувається зі мною». Він неуважно копнув ногою склянку, й вона покотилася по великому білому килиму кольору слимаків, що лежав від стіни до стіни, й викотилася в головний офіс. Він підсмикнув штани.

— Я не можу собі дозволити надто баритися, місус. Ваш коп скоро повернеться, він або якийсь інший, і якщо туїція мене не обманює, то ви маєте таку собі психовану сестричку, до якої ви теж поспішаєте, хіба ні?

Лізі нічого не відповіла.

Дулей знизав плечима, ніби хотів сказати: «Зрештою, то ваші проблеми», а тоді вихилився з алькову. Для Лізі то був сюрреалістичний момент, бо вона не раз бачила, як Скот робив те саме, хапаючись обома руками за протилежні одвірки виходу, у якому не було дверей, стоячи ногами на підлозі алькова, а голову й торс висунувши в кабінет. Але Скот ніколи не був одягнений у хакі; він до самого кінця залишався чоловіком у синіх джинсах. І лисини в нього не було. «Мій чоловік помер із повного головою волосся», — подумала вона.

— Дивовижно приємне місце, — сказав Дулей. — Що тут колись було? Горище для зберігання сіна? Мабуть, що так.