— Ой!

— Не смикайтеся, бо ви пораните себе, — сказав Дулей, так, ніби говорив про щось цілком буденне.

Лізі подумала, що для такого суб’єкта подібні ситуації, мабуть, і справді були цілком буденними.

Почулася музика — це увімкнулася музична система Скота, вперше від дуже давніх часів, мабуть, уперше після квітня або травня 2004 року, коли він тут сидів і писав. «Вейморський блюз». Не у виконанні друзяки Генка, а якась пізніша версія — мабуть, «Цвіркуни». Не на повній гучності, не в тій страхітливій манері, у якій Скот любив слухати музику, але досить таки гучно. У неї в голові промайнув здогад

(я зроблю вам боляче)

чому містер Джим «Зак Мак-Кул» Дулей увімкнув музичну систему. Їй не хотілося

(в тих місцях, до яких ви не дозволяли доторкатися хлопцям)

про це думати — якщо їй чогось і хотілося, то це знепритомніти знову, — але, схоже, вона нічого вдіяти з собою не могла. «Розум — мавпа», — мав звичай казати Скот, і Лізі пам’ятала, звідки він узяв цю фразу навіть тепер, сидячи на підлозі в алькові з баром, з рукою, яка була, схоже, прикута наручником до труби під зливальницею: з роману Роберта Стоуна «Собаки війни».

Тримайся, маленька Лізі!Завжди прагни бути серед найкращих.

— Чи не правда, чудова пісня? — сказав Дулей, сідаючи у дверях алькова. Він схрестив ноги по-турецькому. Його коричневий пакет для ланчу лежав у тій заглибині, яку вони утворювали і яка мала форму діаманта. Пістолет лежав на підлозі біля його правої руки. Дулей подивився на неї приязним поглядом. — І слова в ній правдиві. Скажу вам щиро, ви зробили собі велику послугу, відключившись так, як ви відключилися. — Тепер вона чула в його голосі південний акцент, хоч і не такий демонстративний і очевидний, як у того лайнюка з Нешвіла, проте він усе ж таки в нього був.

Зі свого пакета він дістав банку з-під майонезу об’ємом з кварту — на ній досі була етикетка «Гелман». Усередині банки в прозорій рідині плавала зіжмакана біла ганчірочка.

— Хлороформ, — сказав він і з такою гордістю в голосі, з якою Смайлі Фландерс говорив про впольованого ним лося. — Мене навчив користуватися ним один чоловік, який у цьому тямить, принаймні так він мені сказав, але також мене остеріг, що він може накоїти лиха. У найліпшому випадку ви прийшли б до тями з дуже сильним головним болем, місус. Бо я знав, що ви не захочете йти нагору. Мені це підказувала моя туїція.

Він наставив на неї палець, наче дуло пістолета, супроводжуючи свій жест усмішкою, а в стереосистемі тим часом Двайт Йоакам[49] почав співати «За тисячу миль від Ніде». Певно Дулей знайшов один із CD-R Скота домашнього виготовлення з піснями, які виконувалися в нічних клубах.