Якась його частина справді в усе це вірила. Мусила вірити, бо інакше навіщо б він знову й знову повторював цю брехню, адже тут були тільки вони двоє?

— Мем? — покликав її Дулей. Його голос звучав стурбовано. — Місус?

Якщо була в ньому частина, яка не могла не брехати, хоч вони й були тут лише вдвох, то, може, це тому, що була в ньому й інша частина, яка потребувала брехні? Якщо так, то саме до цієї частини Джима Дулея їй треба звертатися, бо саме вона може бути ще не заражена божевіллям.

— Містере Дулей, послухайте мене. — Вона стишила голос і намагалася говорити повільно. Саме в такий спосіб вона зверталася до Скота, коли Скот був у нестямі з різних причин — від поганої рецензії на якусь свою книжку до халтурної роботи з ремонту каналізації. — Професор Вудбоді не має змоги вийти з вами на контакт, він не знає, де вас шукати, ви це чудово знаєте. Але я можу сконтактуватися з ним. І я вже це зробила. Я телефонувала йому вчора увечері.

— Ви брешете, — сказав він, але тепер вона не брехала, і він знав, що вона не бреше, і з якоїсь причини це дратувало його.

Ця реакція була якраз протилежною тій, на яку вона розраховувала — вона хотіла заспокоїти його, — але вона подумала, що їй треба говорити далі, сподіваючись на те, що здорова частина Джима Дулея все ж таки існує і вона її тепер слухає.

— Я не брешу, — сказала вона. — Ви дали мені його номер, і я зателефонувала йому. — Вона не відривала погляду своїх очей від очей Дулея. Докладала всіх зусиль, щоб її голос звучав із максимальною щирістю, яку вона могла вдати тепер, коли повернулася назад у Країну Вигадки. — Я пообіцяла віддати йому рукописи і попросила його, щоб він вас про це повідомив, а він мені сказав, що не може вас про це повідомити, бо втратив із вами всякий зв'язок, він сказав мені, що два його перші електронні послання до вас пройшли, але наступні поверталися до нього наз…

— Один бреше, а другий присягається, — сказав Джим Дулей, і після цього все стало відбуватися зі швидкістю й лютістю, в яку Лізі не могла навіть повірити, хоч кожна мить биття і катувань, до яких він потім перейшов, залишилась у неї в пам’яті на все її подальше життя, їй запам’яталося навіть його сухе і швидке дихання, запам’яталося, як крізь сорочку хакі, що натяглася на ґудзиках, миготіли клаптики білої теніски, яка була під нею, коли він став ляскати її по обличчю тильним боком долоні, а потім відкритою долонею, знову тильним боком і знову відкритою долонею, знову тильним боком і знову відкритою долонею і ще раз тильним боком, а потім відкритою. Усього він завдав їй вісім таких ляпасів, вісім намагайся і не зачіпайся, співали вони дітьми, коли стрибали через скакалку в пилюці на подвір’ї, і звук від доторку його шкіри до її шкіри лунав, як тріскіт сухої гілляки, переломленої на коліні, і хоч на руці, якою він її ляскав, не було перснів — вона мала дякувати Богові хоч за це, — проте четвертий і п’ятий ляпас розбили її губи до крові, а після шостого й сьомого вона бризнула цівкою, й останній ляпас дістав їй до носа і розтовкмачив його теж. На той час вона вже кричала від страху й болю. Її голова раз у раз стукалася об нижню частину зливальниці, аж у вухах дзвеніло. Вона чула, що кричить і просить, щоб він зупинився, що він матиме все, що захоче, аби тільки перестав її бити. Потім він зупинився, й вона почула власні слова: «Я можу дати вам рукопис його нового роману, його останнього роману, він повністю закінчений, він закінчив його за місяць до того, як помер, і вже не встиг його переглянути, це справжній скарб, і професорові Вулайнові він сподобається». Вона встигла подумати Це ж цілковита вигадка, а що ти робитимеш, якщо він спіймає тебе на слові, але Джим Дулей не став ловити її ні на чому. Він опустився перед нею навколішки, важко дихаючи — тут було вже дуже жарко, якби вона знала, що сьогодні її битимуть у кабінеті Скота, вона насамперед увімкнула б тут усі кондиціонери, — і знову став нишпорити у своєму пакеті для ланчу. З-під його пахв закапали великі краплі поту.