Вона не сказала нічого.

Дулей і далі визирав назовні, тепер трохи перекочуючись уперед і назад і подивившись спочатку ліворуч, а потім — праворуч. «Володар оглядає свої володіння», — подумала вона.

— Справді чудове місце, — сказав він. — Майже таке саме, яке я й сподівався побачити. Ви маєте тут три кімнати — я назвав би це кімнатами, — і в кожну світло проникає крізь засклений дах, тож природного світла тут дуже багато. У тих місцях, звідки я родом, такі будівлі називають будинками-поїздами або хатинами-вагончиками, але нічого схожого на хатини тут немає, хіба не так?

Лізі нічого не відповіла.

Він обернувся до неї із серйозним виглядом.

— Не те щоб я йому заздрив, місус, чи заздрив вам тепер, коли він помер. Мені довелося перебути певний час удержавши в’язниці Браші-Маунтін. Мабуть, професор вам це сказав. І не хто інший, як ваш чоловік, допоміг мені пережити там мої найгірші дні. Я прочитав усі його книжки, і знаєте, яка з них сподобалася мені найбільше?

«Звичайно, знаю, — подумала Лізі. — „Порожні демони“. Ти, певно, прочитав їх дев’ять разів».

Але Дулей здивував її.

— «Дочка матроса». I вона не просто сподобалася мені, місус, я полюбив той роман. Я знову й знову перечитував його протягом двох або трьох років, відколи я його знайшов у бібліотеці своєї тюрми, і я міг би процитувати з нього напам’ять не один довгий уривок. А знаєте, яка частина сподобалася мені найбільше? Там, де Джин нарешті починає говорити й каже своєму батькові, що він їде, хоче того старий чи не хоче. Ви знаєте, що він каже тому жалюгідному старому придуркові, вибачте за прямоту моєї мови?

«Що він ніколи не розумів обов’язку любові», — подумала Лізі, але не сказала нічого. Проте Дулей навіть не звернув на це уваги. Його опанував справжній захват, і, певно, він чув лише самого себе.

— Джин сказав своєму старому, що той ніколи не розумів обов’язку любові. Обов’язку любові! Чудово сказано, чи не так? Скільки нас почували те саме, але не знаходили слів, щоб виразити своє почуття? А ваш чоловік їх знайшов. Він їх знайшов для всіх нас, бо інакше ми залишилися б німими, так висловився професор. Бог, певно, любив вашого чоловіка, місус, якщо нагородив його такою мовою.

Дулей підняв погляд до стелі. Жили на його шиї напнулися.

— ОБОВ'ЯЗОК! ЛЮБОВІ! І тих, кого Бог любить, він забирає до себе найпершими, щоб вони були поруч із Ним. Амінь. — Він на мить опустив голову. Його гаман висунувся назовні із задньої кишені штанів. Він був на ланцюжку. Звичайно ж, був. Такі люди, як Джим Дулей, завжди носять гамани на ланцюжках, які прикріплюються до дірок у їхньому поясі. — Він заслуговував мати таке чудове місце для своєї творчої праці. Гадаю, він милувався ним, коли не мучився над своїми творами.