Дулей, певно, приніс скриньку доброї матінки нагору до кабінету, бо вирішив, що вона має якийсь зв’язок із тим, що йому було треба. Такі суб’єкти, як Дулей та Ґерд Аллен Коул, він же Білявчик, він же Майстер Передзвону Лілей, вважають, що все має бути так, як їм хочеться, хіба ні? Що мають перетворюватися на дійсність їхні кошмари, їхні фобії, їхні нічні натхнення. Що, на думку Дулея, могло бути в кедровій скриньці? Таємний список рукописів Скота (можливо, закодований)? Бог його зна. Хай там як, а він випорожнив її, не побачив там нічого, крім нецікавого мотлоху (нецікавого йому принаймні), а потім затягнув удову Лендон глибше в анфіладу кімнат Скотового кабінету, шукаючи зручне місце, де він міг би прикувати її до чогось міцного, перш ніж вона опритомніє. Труби під зливальницею в барі саме були придатні для цієї мети.

Лізі повзла й повзла до розкиданого вмісту скриньки, не відриваючи погляду від жовтого плетеного квадратика. Вона запитувала себе, а чи знайшла б вона його з власної ініціативи. Навряд: адже вона заповнила свою порожнечу в пам’яті. Але тепер…

Аргументи проти божевілля падають із тихим шарудінням.

Схоже, це справді так. А якби впала її дорогоцінна багряна завіса, то чи супроводжувалося б її падіння таким тихим, сумним шарудінням? Вона не здивувалася б, якби так і було. Почати з того, що вона завжди була зітканою з павутиння; досить згадати про те, скільки вона вже пригадала.

Не треба більше, Лізі, не смій, зупинися.

— Цить! Замовкни! — прохрипіла вона.

Її покалічена грудь болісно пульсувала й горіла пекучим вогнем. Скот дістав свою рану в груди; тепер вона має свою. Вона згадала, як він ішов до неї через моріжок того вечора, вийшовши з темряви, тимчасом як Плутон гавкав, гавкав і гавкав на сусідньому обійсті. Скот, який простягував їй те, що раніше було рукою, а тепер перетворилося ніби на згусток застиглої крові, з якого стриміло щось дуже приблизно схоже на пальці. Скот, який сказав, що це кривавий бул і він присвячує його їй. Скот, який трохи згодом вимочував цей шматок м’яса в тазі, наповненому слабким розчином чаю, сказавши їй, що цього методу він навчився

(це придумав Пол)

від свого брата. Тоді ж таки він сказав їй, що всі Лендони зцілюються швидко, що інакше вони не могли. Цей спогад провалився вниз до наступного, коли вона й Скот сиділи під деревом ням-ням три чи чотири місяці по тому. Кров потекла з рани широкою смугою, сказав їй Скот, а Лізі запитала, чи Пол потім вимочував свої рани в чаї, і Скот сказав ні…