Лізі не мала найменшого уявлення про те, на скільки часу вона відключилася вдруге. Знала тільки, що коли знову прийшла до тями, то побачила, що порваний ліфчик лежить у сміттєвому ящику, а до правої поли її блузки приколото записку. Права половина блузки була просякнута кров’ю. Вона розстебнула ґудзики рівно настільки, щоб кинути один швидкий погляд, потім застогнала й відвела очі. Вона побачила щось гірше, аніж усе те, що будь-коли робила собі Аменда, зокрема й зі своїм пупом. А біль… вона пам’ятає лише, він був нестерпним і нищівним.
Наручники Дулей зняв і навіть залишив їй склянку води. Лізі жадібно її випила. Та коли спробувала зіпнутися на ноги, вони в неї надто тремтіли, щоб утримати її. Тому вона виповзла з алькова навкарачки, капаючи кров’ю та кривавим потом на килим Скота, поки повзла (ет, зрештою вона ніколи особливо не дбала про чистоту цього слимаково-білого кольору, він весь був покритий плямами бруду), волосся прилипало їй до лоба, сльози скочувалися по щоках, кров засихала кіркою їй під носом, на губах і на підборідді.
Спочатку вона думала, що повзе до телефону, — мабуть, зателефонувати заступникові шерифа Батерклакові, попри застереження Дулея і неспроможність департаменту шерифа округи Касл-Каунті захистити її з першої спроби. Потім цей поетичний рядок
почав звучати в її голові, і вона побачила кедрову скриньку доброї матінки, що лежала перекинута на килимі між сходами, які вели вниз до сараю, і письмовим столом, який Скот називав Великим Слоном Ідіота. Усе, що було у скриньці, висипалося на килим і лежало там, наче розкидане сміття.
І тоді вона зрозуміла, що саме скринька та її розкидані речі були тією метою, до якої вона повзла. А особливо манило її до себе щось жовте, яке лежало на згорнутому меню готелю «Оленячі роги».
Це рядок зі Скотового вірша. Він писав їх небагато, а ті, які писав, майже ніколи не публікував — він казав, вони не дуже добрі, й він пише їх тільки для себе. Але цей вірш вона вважала дуже добрим, хоч, мабуть, не зовсім розуміла, що він означає і про що в ньому йдеться. Їй особливо подобався цей перший рядок, бо іноді ти просто чуєш, як рухаються речі, І хіба ні? Вони падають з одного рівня на інший, залишаючи після себе дірки, в які ти можеш зазирнути. Або провалитися І крізь них, якщо втратиш обачність.