Це допомагає. Це справді допомагає, Лізі.

Тоді вона в це повірила — майже повірила, — але тоді їй було лише двадцять два роки і їй хотілося багато в що вірити. А тепер, коли вона в щось і вірила, то лише в Скота. А Місячне Коло? Так, дуже схоже, вона вірить і в це. Вірить у світ, який існує майже за найближчими дверима й ховається за багряною завісою в її свідомості. Питання полягало лише в тому, чи є він доступним для подруги уславленого письменника тепер, коли він мертвий, а вона залишилася сама по собі.

Лізі викрутила рушник, намочений у крові та в чаї, занурила його знову, знову притулила до своєї пораненої груді. Цього разу защипало вже менше. «Але це не лікування, — подумала вона. — Просто ще одна позначка на дорозі в минуле». А вголос вона сказала:

— Ще один бул.

Обережно притискаючи до себе намочений рушник і тримаючи закривавлений квадратик африканки — оздобу доброї матінки — у лівій долоні, яку вона затиснула в кулак під своїми грудьми, ЛІЗІ повільно увійшла до спальні й сіла на ліжко, дивлячись на срібну лопату з написом УРОЧИСТА ЦЕРЕМОНІЯ ЗАКЛАДИН БІБЛІОТЕКИ ШИПМЕНА, викарбуваним на лезі. Атож, там і справді видно було невеличку зазубрину, де лопата спершу вдарила по пістолету Білявчика, а потім і по його фізіономії. Вона має лопату і, хоч жовта африканка, в яку Скот кутався в ті холодні ночі 1996 року, давно кудись поділася, вона мала від неї цей спогад, цю оздобу.

Бул, кінець.

— Хотіла б я, щоб це був кінець, — сказала Лізі й лягла на спину, все ще притискаючи вологого рушника до груді. Біль поступово стихав, але це лише почав діяти Амендин вікодин, досягши результату, якого не змогли б досягти ані чайне лікування Пола, ані застарілий аспірин Скота. Коли вікодин вичерпає свої можливості, біль повернеться. Повернеться і Джим Дулей, автор цього болю. Питання було в тому, що вона робитиме під час цієї перерви? Чи могла вона щось робити?

«Єдине, на що ти абсолютно неспроможна, — це заснути».

І це дуже погано.

Якщо сьогодні до восьмої вечора професор нічого мені не повідомить, наступне калічення буде набагато гіршим, сказав їй Дулей, і Дулей організував усе так, щоб вона опинилася в безнадійному становищі. Він також наказав їй доглянути себе й нікому не повідомляти, що він був тут. Досі вона виконувала його настанови, але не тому, що боялася бути вбитою. В якомусь розумінні, знання того, що він хоче вбити її, надавало їй певну перевагу. Вона могла тепер не турбуватися про те, щоб умовити його бути розважливим принаймні. Але якби вона зателефонувала до офісу шерифа… то…