Її губи так розпухли, що вивернулися зсередини назовні, надавши її побитому обличчю гротескного ображеного виразу прийди-й-поцілуй мене.

«Чи я справді думала їхати до Ґрінлона, домівки славетного доктора Олберніса, в такому стані? Невже я справді про це думала? Та їм же досить буде одного погляду — і вони одразу викличуть „швидку допомогу“, щоб відвезти мене до справжньої лікарні, до такої, де вони мають відділ негайного інтенсивного лікування.

Ні, ти думала не про те. Ти думала…»

Але вона закрила цю тему, пригадавши те, що мав звичай казати Скот. Дев’яносто вісім відсотків того, що відбувається в людських головах, їх абсолютно не стосується. Можливо, це була правда, а може, й ні, але поки що їй ліпше робити так, як вона робила, коли підіймалася сходами: опустити голову й повільно ступати вперед крок за кроком.

Лізі довелося пережити ще кілька прикрих хвилин, коли вона ніяк не могла знайти вікодин. Вона вже майже відмовилася від цього наміру, подумавши, що пляшечку забрала одна з трьох дівчат, які приходили до них навесні прибирати, коли несподівано знайшла її схованою за полівітамінами Скота. І чудо з чудес, дата останнього використання пігулок була в цьому самому місяці.

— Марнотратство до добра не доведе, — сказала Лізі й проковтнула три таблетки.

Потім наповнила пластиковий тазик теплою водою і вкинула в неї жменю пакетиків чаю. Хвилину спостерігала за тим, як безбарвна вода стала забарвлюватися в бурштиновий колір, потім стенула плечима й укинула в тазик решту пакетиків. Вони осіли на дно потемнілої води, й вона подумала про молодика, який колись сказав:

Трохи боляче, але це допомагає. Воно справді дуже й дуже допомагає, Лізі.

Це було в уже далекому від неї іншому житті. А тепер вона мала сама подбати про себе.

Вона взяла чистий рушник, знявши його з вішалки біля зливальниці, занурила його в тазик і м’яко викрутила. «Що ти робиш, Лізі?» — запитала вона себе… але відповідь на це була очевидною, чи не так? Вона досі йшла по сліду, який залишив для неї її мертвий чоловік. По сліду, який вів у минуле.

Вона дозволила клаптям своєї подертої блузки впасти на підлогу туалетної кімнати і з гримасою наперед відчутого болю притулила намочений у чаї рушник до своєї покаліченої груді. Вона й справді заболіла, але супроти жалючого покусування її власного поту це відчуття було майже приємним, як ото коли полоскаєш рота ефективним засобом проти стоматиту.