— Але ми не померли тоді, — прошепотіла Лізі. — Він тримав мене і сказав, що ми не можемо лишатися тут надовго, бо почало смеркатися, а тут небезпечно після того, як споночіє, навіть більшість дерев тоді стають поганими. Але він сказав, що хоче

4

4

— Я хочу тобі щось показати, перш ніж ми звідси підемо, — каже він і ставить її на ноги.

— О Скоте, — озивається вона дуже тихим і слабким голосом. — О Скоте.

Здається, тільки на це вона й спроможна. У якомусь розумінні, це нагадує їй ту хвилину, коли вона вперше відчула наближення оргазму, але тепер вона має таке відчуття, ніби вона кудись іде, іде й іде й нікуди не приходить.

Він її кудись веде. Вона відчуває, як висока трава лоскоче їй стегна. Потім відчуття лоскоту уривається, і вона бачить, що вони йдуть добре втоптаною стежкою, крізь хащі люпину. Стежка приводить їх до місця, яке Скот називає гайком щасливих дерев, і Лізі запитує себе, чи десь тут живуть якісь люди. Якщо вони тут живуть, то як вони це витримують, думає вона. Вона хоче знову подивитися, як підіймається над обрієм той моторошно гарний місяць, але не наважується.

— Розмовляй під деревами якомога тихше, — каже Скот. — Поки що все ніби гаразд, але ліпше заздалегідь подбати про свою безпеку, аніж потім жалкувати, — цього чудового правила слід дотримуватися навіть на узліссі Зачарованого Лісу.

Лізі певна, що не змогла б говорити голосніше за шепіт, навіть якби її попросили. «О Скоте» — єдине, що вона змогла з себе видушити.

Тепер він стоїть під одним із щасливих дерев. Воно схоже на пальму, але його стовбур дуже шкарубкий, покритий зеленим мохом, який схожий радше на вовну, аніж на мох.

— Я сподіваюся, ніщо його не повалило, — каже він. — Він був у повному порядку, коли я востаннє сюди приходив, це було в ту ніч, коли ти так на мене розгнівалася, а я застромив руку в ту ідіотську оранжерею — ага, ось де він!

Він тягне її зі стежки праворуч. І поблизу одного з двох повалених дерев, які лежать поза гайком і ніби охороняють те місце, де стежка завертає в ліс, вона бачить простий хрест, збитий із двох дощок. Лізі бачить, що то, власне, не дошки, а дві планочки з якогось пакувального ящика. Надмогильного горбика тут немає — на тому місці, де він мав би бути, вона бачить радше заглибину, але хрест засвідчує, що це могила. На поперечній планочці акуратними літерами написано: Пол.

— Спочатку я зробив цей напис олівцем, — каже він. Його голос звучить дзвінко, але здається, він долітає звідкись іздалеку. — Потім я спробував написати його кульковою ручкою, але, звичайно, в мене нічого не вийшло, на такому нерівному й шкарубкому дереві. Маркером у мене вийшло ліпше, але той напис дуже швидко збляк. І нарешті, я зробив його чорною фарбою, я знайшов її в одному з Полових ящичків для малювання.