Вона дивиться на хрест у дивному змішаному світлі вмирущого дня та в дедалі густіших сутінках уже близької ночі, думаючи (наскільки вона спроможна думати): «Усе це правда. Те, що нібито сталося, коли ми вибігли з під дерева ням-ням, сталося насправді. Воно відбувається й тепер, але повільніше і ясніше».

— Лізі! — Він у нестямі від радості, а чом би йому й не радіти? Він не міг прийти на це місце ні з ким, відтоді як помер Пол. Ті кілька разів, які він сюди приходив, він приходив, безперечно, сам-один. Він відбував жалобу сам-один. — Я хочу показати тобі щось іще!

Десь дзеленькнув дзвінок, але тихо й майже нечутно. Його звук видався їй знайомим.

— Скоте!

— Що таке? — Він опустився навколішки у траві. — Що таке, люба моя дитино?

— Ти не чув?.. — Але дзвоник замовк. І немає сумніву, він дзеленькнув лише в її уяві. — Та нічого. Що ти хотів мені показати?

І подумала:

«Так, ніби ти показав мені не досить».

Він нишпорить руками у високій траві біля підніжжя хреста, але, здається, нічого там не знаходить, і поступово його дуркувата, щаслива усмішка починає блякнути.

— Може, хтось забрав… — каже він і враз замовкає. На мить його обличчя похмурніє, потім розслаблюється, і він вибухає напівістеричним сміхом. — Ось де він, і хай я буду проклятий, якщо мені не здалося, ніби я вколовся об нього, це так, ніби він із мене пожартував — після всіх цих років! — але ковпачок ще на ньому! Поглянь-но, Лізі!

Їй здавалося, ніщо не може відвернути її уваги від споглядання чудес, які оточували її — червоно-помаранчеве небо на сході й заході, а вгорі дивовижне зеленаво-синє склепіння неба, екзотичні змішані пахощі і десь знову слабкий дзенькіт якогось загубленого в далечині дзвінка, — але та річ, яку Скот підіймає вгору в останньому світлі дня, доводить, що вона помилилася. Бо в руці він тримає шприц, якого дав йому батько, шприц, яким Скот мав би уколоти Пола, якби хлопці прийшли сюди. На металі, біля основи голки, видно кілька плямок іржі, але в усьому іншому шприц здається новісіньким.

— Це все, що я міг тоді тут залишити, — каже Скот. — У мене не було фотографії. Ті діти, які ходили до віслючої школи, принаймні іноді фотографувалися.

— Ти вирив йому могилу… Скоте, ти вирив її голими руками?

— Я намагався. І я вже вирив неглибоку яму — ґрунт тут м’який, але трава… траву треба було виривати, і це сповільнювало мою роботу… тут був старий і дуже міцний бур’ян… а потім стало смеркатися, і почувся регіт…

— Регіт?

— Як ото в гієн, такий бридкий, бридкий. Це сміюни, вони живуть у Зачарованому Лісі.

— Зачарованому Лісі? Це Пол його так назвав?