— Я мушу зірвати її, — сказала вона похмуро. — Правда ж, мушу?

Відповіді не було. Лізі сприйняла це як «так». Вона повернулася в ліжку набік і взяла срібну лопату. Напис на лопаті підморгнув їй у світлі вранішнього сонця. Вона обгорнула закривавлений клапоть африканки навколо держална, а тоді взяла лопату за це місце.

— Гаразд, — сказала вона. — Я її зірву. Він запитав у мене, чи хочу я там побувати, і я сказала гаразд. Я сказала: «Джеронімо!»

Лізі помовчала, міркуючи.

— Ні. Я сказала не так. Я сказала: Джероміно! І що сталося? Що сталося потім?

Вона заплющила очі, побачила тільки осяйний багряний зблиск і мало не заплакала від розчарування. Але вона не заплакала, а натомість подумала: ПеЗКаПеТе, люба моя дитино, — пручайся завжди, коли пручатися треба, і міцніше вхопилася за держално лопати. Вона побачила, як замахується нею. Побачила, як вона зблискує в туманному світлі серпневого сонця. І багряна завіса розсунулася перед нею, розійшовшись посередині, як розходиться розрізана шкіра, але з тієї різаної рани бризнула не кров, а світло: дивовижне помаранчеве світло, яке наповнило її серце й розум сумішшю радості, жаху й печалі. Нічого дивного в тому, що вона придушувала цю пам’ять протягом стількох років. Це було занадто. Занадто ще й дуже занадто. Здавалося, це світло надало посірілому повітрю вечора шовковистої м’якості, і крик пташки вдарив їй у вухо наче камінець, виготовлений зі скла. Вечірній вітерець наповнив їй ніздрі сотнею екзотичних запахів: франжипани, бугенвілії, запилюжені троянди й, о святий Боже, ахіноцереуси, які розквітають уночі. Більшість відчуттів, які пронизали її, були спогадом про його шкіру на її шкірі, пульсуванням його крові, що бігла супроти пульсування її власної крові, бо вони лежали голі в їхньому ліжку в «Оленячих рогах», і тепер вони уклякли, голі, посеред червоного люпину недалеко від вершини пагорба, голі в затінку дерев, що росли на цьому Щасливому Пагорбі, затінку, що ставав дедалі густішим. А з-поза обрію вже викочувалося помаранчеве коло місяця, воно роздималося й горіло холодним полум’ям, тоді як сонце заходило за інший обрій, закипаючи у спалахах малинового вогню. Вона думала, що ця суміш різних кольорів бурхливого світла уб’є її своєю красою.

Лежачи на своєму вдовиному ліжку й стискаючи в руках срібну лопату, набагато старша Лізі плакала від радості, спогадуючи те, що підказувала їй пам’ять, і тужачи за тим, що відійшло. Її серце то тішилося глибоким спокоєм, то мало не розривалося від розпуки. Жили напнулися в неї на шиї. Її розпухлі губи розкрилися, виставивши напоказ зуби, по борозенках ясен знову заструменіла кров. Сльози стікали з куточків її очей і ковзали по щоках до вух, де вони висіли, як екзотичні діаманти. І єдиною ясною думкою, що утворилася в її розумі, було: «О Скоте, нас не було створено для такої краси, нас не було створено для такої краси, нам треба було тоді померти, о мій любий, ми повинні були тоді померти, голі й у обіймах одне в одного, як закохані в романтичній історії».