— Гаразд, — каже він, викинувши планочку в бур’яни. Темний потік повітря над ними ворушить гілля щасливих дерев, вони зітхають і поширюють пахощі, сильніші, аніж пахощі квітів люпину, — густі насичені пахощі, від яких може розболітися голова. — Це місце й справді стає небезпечним, коли споночіє. Біля озера, там безпечно, там є пляж… лави… може, навіть цвинтар, але…

Інші сміюни приєднуються до хору. Буквально через кілька хвилин їх уже десятки. Сміх деяких якось дивно раз у раз уривається і стає схожим на брязкіт розбитого скла, пробуджуючи в Лізі бажання відповісти йому своїми зойками. Потім ці звуки знову стають тихшими, іноді перетворюючись на дивне чавкання, ніби вони брьохають по багнюці.

— Скоте, що то за істоти? — шепоче вона. Місяць над його плечем висить, ніби наповнена легким газом кольорова куля. — Їхні голоси зовсім не схожі на голоси тварин.

— Я не знаю. Вони бігають на чотирьох, але іноді вони… та байдуже. Я ніколи не бачив їх близько. Ніхто з нас не бачив.

— Іноді вони що, Скоте?

— Ходять на задніх ногах. Як люди. Роззираються навкруги. Та менше з тим. Головне полягає в тому, що нам треба виносити звідси ноги. Ти тепер хочеш, щоб ми забралися звідси, так?

— Так!

— Тоді заплющ очі й уяви собі нашу кімнату в «Оленячих рогах». Спробуй уявити її собі так виразно, ніби ми тепер перебуваємо в ній. Це мені допоможе. Це допоможе нам обом.

Вона заплющує очі й протягом якоїсь жахливої секунди не бачить анічогісінько. Потім бачить, як випливають із темряви письмовий стіл та інші столи, коли місяць пробивається крізь хмари, потім стає видно виткі троянди на візерунках шпалер, обриси ліжка і чути голосний, як у комічній опері, скрегіт пружин щоразу, коли хтось із них ворушиться. Несподівано моторошні звуки істот, які регочуть у

(Лісі, Зачарованому Лісі)

у затоплених темрявою хащах, начебто стихає. Запахи теж стають слабшими, і якась її частина сумує, що їй доведеться покинути це місце, але насамперед вона відчуває полегкість. Полегкість для свого тіла (звичайно ж) та свого розуму (безперечно), але найбільше для своєї душі, для своєї безсмертної довбаної душі, бо хоч, можливо, такі люди, як Скот Лендон, і можуть подорожувати до таких місць, як Місячне Коло, але така незвичайність і така краса не створені для пересічних людей, таких, як вона, якщо тільки вони не перебувають між палітурками книжки або в безпечній темряві кінотеатру.

«І я ж бачила дуже мало», — думає вона.

— Дуже добре, — каже він, і Лізі чує водночас полегкість і здивований захват у його голосі. — Лізі — ти молодець… — і саме на цьому уривається його репліка, але навіть до того, як вона уривається, до того, як він відступає від неї і вона розплющує очі, Лізі знає