Сонце вже закочується за обрій і з червоного стає рожевим. Лізі кладе руку йому на плече й обіймає його. Руки Скота обхоплюють її, і на мить або дві він ховає обличчя в її волоссі.

— Ти так його любив, — каже вона.

— Він був моїм братом, — відповідає він, і цього досить.

Коли вони стоять там у сутінках, які дедалі густішають, вона бачить щось інше чи їй здається, що бачить. Ще одну дерев’яну дощечку? Справді, той предмет дуже схожий на ще одну планочку, відірвану від ящика для пакування, вона лежить одразу за тим місцем, де стежка залишає покритий квітами люпину пагорб (де блідо-фіолетовий колір тепер перетворюється на густіший темно-ліловий). Ні, там лежить не одна дощечка, а дві.

Може, це ще один хрест, думає вона, хрест, який упав і розламався?

— Скоте! Тут іще хтось похований?

— Що? — в його голосі звучить подив. — Ні! Цвинтар у цій місцевості, звісно, є, але він не тут. — Він перехоплює її погляд і сміється. — Ой, ні! Це не хрест, це знак. Пол поставив його тут, ще коли ми грали в пошуки була й коли він ще міг сюди приходити. Я й зовсім забув про цей старий знак! — Він випускає її зі своїх обіймів і поспішає туди, де лежать планочки. Проходить трошки стежкою. Заходить під дерева. Лізі не певна, що їй це подобається.

— Скоте, вже сутеніє. Тобі не здається, що нам час йти?

— Одну хвилинку, моя люба дитино, лише одну хвилинку.

Він підіймає одну з планочок і приносить їй. Вона бачить на ній якісь літери, але їх дуже слабко видно. Їй доводиться піднести планочку до самих очей, перш ніж вона читає:

ДО ОЗЕРА

— Озера? — запитує Лізі.

— Озера, — погоджується він. — Воно було одним з етапів була.

Він сміється. І саме тепер, десь у самій гущавині лісу, який він називає Зачарованим Лісом (і де ніч уже, безперечно, настала), перші сміюни підіймають свої голоси.

Їх лише двоє або троє, але ці звуки вселяють Лізі більший жах, аніж будь-що, почуте нею раніше в житті. Їй вони нагадують не виття гієн, вони нагадують їй голоси людей, божевільних, закинутих у найглибші глибини якогось заснованого в дев’ятнадцятому сторіччі Бедламу.[63] Вона хапається за руку Скота, вгороджуючи нігті йому в шкіру, і каже голосом, який вона майже не впізнає як свій, що вона хоче звідси піти, він повинен забрати її звідси негайно.

Далекий і ледь чутний десь дзеленчить дзвінок.