— Так. Я спробую заїхати туди, коли повертатимуся з Оберна.

— Я відкрию вам невеличкий секрет, місіс Лен… Лізі. Наші обидві секретарки їдуть додому раніше, якщо наближається великий дощ. Вони живуть поза дорогою на Моттон, а наші путівці перетворюються на бурхливі потоки, коли з неба ллє. Там треба було б прокласти нові дренажні труби.

Лізі знизала плечима.

— Там видно буде! — сказала вона і з демонстративним переляком подивилася на свого годинника. — Ой, леле, гляньте! Мені вже давно час бути в дорозі. Якщо вам треба буде в туалет, заходьте, не соромтеся, заступнику Олстон, там…

— Мене звати Джо. Якщо ви Лізі, то я Джо.

Вона прощальним жестом підняла руку.

— Гаразд, Джо. Ключ до дверей заднього ходу під ґанком. Якщо ви там трохи помацаєте рукою, думаю, ви його знайдете.

— Пошук — моя професія, — сказав він із простодушним виразом обличчя.

Лізі вибухнула сміхом і подала йому руку. Заступник шерифа Джо Олстон теж весело усміхнувся. Вони стояли на сонці біля поштової скриньки, в якій вона знайшла забитого коморного кота Ґеловеїв, і його голова здіймалася над її головою щонайменше футів на п’ять.

5

5

Їдучи до Оберна, Лізі пригадала, як заступник шерифа Олстон дивився на неї, коли вони стояли й розмовляли в кінці під’їзної алеї. Вона вже давненько не відчувала на собі чоловічих поглядів зразка ви така вродлива, моя люба, але вона відчула один такий на собі сьогодні, попри свій розпухлий ніс та все інше. Цікаво. Дуже цікаво.

— «Як лікувати красу, понівечену Джимом Дулеєм», — сказала вона й засміялася. — Це могло б стати темою телевізійної передачі з моєю участю.

А в роті вона відчувала чудовий присмак. Якщо їй захочеться ще викурити бодай одну сигарету, вона буде здивована. Можливо, й про це вона могла б поговорити на телебаченні.

6

6

Коли Лізі доїхала до Ґрінлона, було вже двадцять хвилин на другу. Вона не сподівалася побачити тут автомобіль Дарли, проте зітхнула з полегкістю, коли і справді не побачила його серед десятка чи десь так машин, які стояли на паркувальному майданчику відвідувачів. Їй хотілося, щоб Дарла й Канті були якнайдалі на південь від цієї місцевості, далеко від небезпечного божевілля Джима Дулея. Вона згадала, як допомагала містерові Сілверу перебирати картоплю, коли була малою дівчинкою (років дванадцять або й тринадцять — не така вже й мала), і як він завжди радив їй одягати штани й підкасувати рукави, коли вона працювала з сортувальною машиною в задньому сараї. «Якщо вона зловить тебе, дитино, вона тебе роздягне», — мав звичай казати він, і вона приймала його застереження близько до серця, бо розуміла, що старий Макс Сілвер говорив не про те, що зробить його громіздка сортувальна машина з її одягом, а про те, що вона зробить із нею. Аменда була частиною всього цього, вона стала нею від того дня, як з’явилася, коли Лізі не вельми охоче взялася за тяжку працю розчищення Скотового кабінету. Лізі погодилася на її участь. Проте Дарла й Канті були б лише непотрібним ускладненням. Якщо Бог добрий, він затримає їх у «Хуртовині», де вони їстимуть ледачих омарів та запиватимуть їх білим вином із содовою, протягом тривалого часу. Добре було б, якби вони просиділи там до півночі.