Вона послабила свій потиск Амендиних рук, потім стиснула їх знову. Кожна часточка її сильного серця та неабиякої волі бурхливо запротестували. Ні! Це було реально! Місячне Копо існує реально! Воно було там у 1979 році, до того як я одружилася з ним, я знову була там у 1996 році, щоб знайти його, коли він цього потребував, щоб привести його додому, бо він потребував, щоб його привели додому, і я знову була там сьогодні вранці. Мені треба лише порівняти, як боліла моя грудь одразу після того, як Джим Дулей перестав її калічити, і як вона реагує, коли я доторкаюся до неї тепер, якщо я починаю сумніватися…

— Африканка, — прошепотіла вона. — Він сказав, що африканка тримала нас там тоді, як якір, він сам не розумів чому. А тепер ти тримаєш нас тут, Мендо? Може, якась перелякана, вперта частина тебе утримує нас тут? Утримує мене тут?

Аменда не відповіла, але Лізі подумала, що саме це й відбувається. Одна частина Аменди хотіла, щоб Лізі прийшла її забрати й привела додому, але була й друга частина, яка не хотіла рятуватися. Ця частина прагнула нарешті визволитися від цього брудного світу та його брудних проблем. Ця частина буде більш ніж щаслива, й далі годуватися крізь трубку шлангу й вистрілювати відходи із себе проносом, і просиджувати теплі вечори тут, у цьому маленькому патіо, маючи на собі піжаму, застебнуту на липучки, дивлячись пустим поглядом на зелений моріжок та гравців у крокет. А на що Менда дивиться справді?

На озеро.

Вона дивиться на озеро вранці, дивиться на озеро пополудні, дивиться, як на ньому виграє проміння призахідного сонця, дивиться, як воно мерехтить у світлі зірок та місяця, як підіймаються над його поверхнею тонкі спіральки пари, схожі на сни забуття.

Лізі знову відчула у своєму роті приємний солодкий смак, той самий, який вона вперше відчула вранці, коли прийшла до тями, й подумала: «Це з озера. Мій приз. Мій трунок. Два ковточки. Один для мене, а другий…»

— А другий для тебе, — сказала вона.

І одразу її наступний крок став для неї таким очевидним, що вона не могла зрозуміти, чому вона згаяла стільки часу. Усе ще тримаючи Аменду за руки, Лізі нахилилася вперед і наблизила своє обличчя до обличчя сестри. Очі Аменди й далі не були сфокусовані й утуплені кудись удалину під її рівненько підстриженим сірим волоссям, ніби вона дивилася крізь Лізі. І лише тоді, коли Лізі просунула руки під лікті Аменди, спочатку притиснувши її до місця, а тоді притуливши свої губи до губів сестри, лише тоді очі Аменди широко розплющилися з виразом запізнілого розуміння; лише тоді почала Менда пручатися, та було вже пізно. З рота Лізі бризнув солодкий потік, коли її другий ковток із озера змінив напрямок свого руху на зворотний. Вона застосувала свій язик, щоб розтулити Амендині губи, і коли вона відчула, як другий ковток води, яку вона випила з озера, перетік із її рота в рот сестри, Лізі побачила озеро в досконало прозорому світлі дня, побачила набагато краще, аніж під час своїх попередніх спроб зосередитися, хоч якими вони були напруженими. Вона вдихала пахощі франжипанів і бугенвілій, змішані з глибоким і якимсь засмученим запахом олив — вона знала, що так пахнуть серед дня закохані дерева. Вона відчувала утрамбований гарячий пісок під своїми ногами, ноги в неї були босі, бо її кеди не вирушили з нею в цю подорож. Її кеди не вирушили, але вона вирушила, вона сюди добулася, вона була