— Якщо ти мене чуєш, — потисни мої руки, — прошепотіла вона. — Потисни так сильно, як тільки зможеш.

Вона чекала, рахуючи, як минають секунди. Вона вже зовсім утратила надію, коли раптом відчула легенький, легенький потиск. Це могло бути мимовільною судомою м’язів або просто грою її уяви, проте Лізі так не вважала. Вона подумала, що, перебуваючи десь дуже далеко, Аменда почула, як сестра кличе її на ім’я. Кличе її додому.

— Дуже добре, — сказала Лізі. Її серце калатало так сильно і так швидко, що їй здавалося, воно зараз задушить її. — Це добре. Це непоганий початок. Я хочу забрати тебе, Амендо. Я хочу привести тебе додому, й ти мені допоможеш. Ти мене чуєш? Ти повинна допомогти мені.

Лізі заплющила очі й знову потиснула руки Аменди, знаючи, що може зробити боляче своїй сестрі, але не думаючи про це. Аменда нарікатиме згодом, коли матиме голос для того, щоб нарікати. Але світ наповнений голосами, якось сказав їй Скот.

Лізі зібрала в кулак усю свою волю та зосередженість і створила в уяві найчіткішу картину озера, яку тільки могла створити, бачачи перед собою кам’янисту улоговину, на дні якої воно лежало, бачачи його білий піщаний пляж у формі наконечника стріли та кам’яні лави, що тяглися від нього вгору злегка вигнутим амфітеатром, бачачи розколину у скелі та другу стежку, щось подібне до горла, яке вело до цвинтаря. Вона надала воді осяйного синього кольору, що мерехтів тисячами сонячних зблисків, вона уявила собі це озеро таким, яким воно буває опівдні, бо вже донесхочу надивилася на Місячне Коло в сутінках.

Ну ж бо, подумала вона і стала чекати, коли відчує запах свіжого повітря, а звуки Ґрінлона стихнуть. На якусь мить їй здалося, що ці звуки зникли, але потім вона вирішила, що то, певно, лише гра її уяви. Вона розплющила очі й знову побачила перед собою маленьке патіо й паперову чашечку з Амендиним соком на круглому столі; Аменда й далі перебувала у своєму глибокому ступорному спокої, така собі воскова лялька, наділена спроможністю дихати, в піжамі кольору зеленої м’яти, яка застібалася липучками, бо ґудзики можна було проковтнути. Аменда з волоссям, яке було стягнуте зеленою стрічкою, і океанами в очах.

На мить Лізі опанував жахливий сумнів. Можливо, вся ця історія була лише витвором її божевілля, за винятком Джима Дулея, звісно. Адже такі божевільні родини, як Лендони, могли існувати лише в романах Клео Вірджинії Ендрюс,[69] а такі місця, як Місячне Коло, — в казках для дітей. Вона була одружена з письменником, який помер, — і це все. Один раз вона його врятувала від смерті, та коли через вісім років по тому він захворів, перебуваючи в Кентуккі, вона вже нічого не змогла зробити, адже мікроба лопатою не вб’єш, чи не так?