І коли Лізі їх узяла, пальці Аменди дуже повільно, але рішуче стислися на її пальцях. Дивна впевненість опанувала тоді Лізі. Аменда не потребувала ані другого ковтка озерної води з рота Лізі, ані Лізі не було потреби умовляти її забрести у воду для цілющого занурення. Аменда справді хотіла повернутися додому. Велика її частина чекала, коли її хтось порятує, як чекала спляча принцеса у відомій казці… або хоробра дівчина-пірат, запроторена до тюремного підземелля. І скільки з цих не загорнутих у савани людей перебувають у такій самій ситуації. Лізі бачила, що зовні їхні обличчя спокійні, а очі невиразні, проте це не означало, що деякі з них не волають усередині, щоб хтось прийшов і допоміг їм знайти дорогу назад, додому.

Лізі, яка могла допомогти лише своїй сестрі — мабуть, лише своїй сестрі, — затремтіла на цю думку.

— Амендо, — сказала вона, — ми зараз підемо додому, але ти маєш допомогти мені.

Спочатку ніякої реакції з боку Аменди. Потім вона озвалася дуже слабким голосом, дуже тихо, ніби розмовляла уві сні:

— Лі-зі? Ти пила… цей паскудний пунш?

Лізі засміялася, попри власну хіть.

— Трошки. Задля чемності. А тепер подивися на мене.

— Я не можу. Я дивлюся на «Рожеві троянди». Я хочу бути піратом… і вийти в море… — Її голос ставав усе тихшим… — за сьоме море… на пошуки скарбів… Острови Людожерів…

— То були дитячі фантазії, — сказала Лізі. Їй дуже не подобалася різкість, яку вона чула у власному голосі, вона почувала себе так, ніби витягувала із піхов меч, щоб убити дитину, яка тихо лежала на траві, нікому не завдаючи шкоди. Бо хіба не такою безневинною дитиною була й дитяча мрія? — Це лише місце, яке хоче тебе зловити. Це як… як бул.

Здивувавши її — здивувавши й завдавши їй прикрості, — Менда промовила:

— Скот сказав мені, що ти спробуєш прийти. Якщо я потребуватиму тебе, сказав мені він, — ти неодмінно спробуєш прийти.

— Коли, Менло? Коли він тобі це сказав?

— Він любив тут бувати, — промовила Аменда й глибоко зітхнула. — Він називав це Місячною Дниною чи якось так. Він сказав, що любити легко. Занадто легко.

— Коли, Мендо, коли він це сказав? — Лізі хотіла струснути її за плечі.

Аменда, здавалося, зробила над собою величезне зусилля… й усміхнулася.

— Коли я востаннє себе порізала. Скот допоміг мені повернутися додому. Він сказав… я вам усім потрібна.

Її слова мало що прояснили для Лізі. Надто пізно, щоб це мало якесь значення, звичайно, але ліпше було б усе-таки знати. І чому він ніколи нічого не розповідав про це своїй дружині? Бо він знав, що маленька Лізі страшенно боїться Місячного Кола та істот — а надто однієї з них, — які тут жили? Певно, що так. Бо відчував, що рано чи пізно вона про все довідається сама? Звичайно, що так.