І Лізі знала, що це не брехня. Вона відчувала, як притягує її це місце, як воно хоче, щоб вона сиділа тут і бездумно дивилася. Якби вона піддалася, двадцять років могли б проминути, як двадцять хвилин, а вона та її велика сестричка Менда-Кролик усе сиділи б тут і чекали б, коли можна буде сісти на піратський корабель, який завжди кликатиме їх на свій борт, але ніколи не вийде в море.

— А мені не доведеться пити той паскудний пунш? Або… — Аменда зсунула брови, силкуючись пригадати. Потім лінії на її обличчі розгладилися. — Або отой ссііік, що пахне клопами?

Дитяче сюсюкання, з яким вона вимовила це слово, примусило Лізі ще раз засміятися, і жінка в халаті та з фотографією в руці озирнулася знову. Аменда потішила серце Лізі, поглянувши на жінку з погордливим виразом Ти на кого витріщаєшся, суко?.. а потім зробивши їй непристойний жест рукою.

— Мене не змушуватимуть до цього, маленька Лізі?

— Обіцяю, тобі не доведеться більше пити ані пуншу, ані соку, який пахне клопами. А зараз подумай про мою машину. Ти знаєш її колір? Ти певна, що пам’ятаєш?

— Кремовий. — Губи Аменди зробилися зовсім тонкі, а обличчя набуло виразу це-маленька-домашня-правда-чи-подобається-вона-тобі-чи-ні. Лізі була в абсолютному захваті, коли побачила його. — Коли ти її купувала, я сказала тобі, що жоден колір не брудниться швидше, але ти мене не послухала.

— А ти пам'ятаєш наклейку на бампері?

— Якийсь жарт про Ісуса, я думаю. Рано чи пізно який-небудь розлючений християнин зірве її звідти. І ще й подряпає тобі машину, а це, кажуть, прикмета, яка приносить нещастя.

Десь ізгори пролунав чоловічий голос із явно осудливими нотками:

— Якщо вам треба поговорити, забирайтеся геть. Кудись-інде. Лізі навіть не стала обертатися, а не те, що посилати йому непристойний знак рукою.

— На бампері написано ІСУС МЕНЕ ЛЮБИТЬ І ЛЮБИТЬ СИЛЬНО, ТОМУ Я НІКОЛИ НЕ ЇДУ ПОВІЛЬНО. А тепер я хочу, щоб ти заплющила очі, Амендо, й побачила мій автомобіль. Дивися на нього ззаду, щоб наклейку на бампері було видно. Він стоїть у затінку дерева. Обриси тіні рухаються, бо гілля розгойдує вітер. Ти можеш так зробити?

— Та-а-ак… Я думаю, зможу… — Вона скошує очі вбік, щоб скинути останнім поглядом на корабель у гавані. — Я думаю, зможу, якщо це допоможе тобі врятуватися від суб’єкта, який хоче тебе поранити… Хоч я не розумію, до чого тут Скот… Минуло вже два роки, як він помер… хоча… Здається, він казав мені щось про жовту афґанку нашої доброї матінки, і, думаю, він хотів, щоб я тобі це сказала. Звісно, я нічого тобі не казала. Я майже все забула про ті часи… Мабуть, умисне забула.