8

8

Вона була в Місячному Колі, вона стояла на теплому спресованому піску пляжу, й цього разу яскраве сонце висіло в неї над головою й мерехтіло не тисячею зблисків на поверхні озера, як було раніше, а, мабуть, мільйонами. Бо ця вода була ширшою. Якусь мить Лізі дивилася на неї, зачарована, а також на великий корабель із вітрилами, який плив по ній. І коли вона дивилася на неї, вона несподівано зрозуміла те, що сказала їй невідома істота, яка лежала в Амендиному ліжку.

Яким буде мій приз? запитала тоді Лізі, й істота — котра в якийсь дивний спосіб була Скотом і Амендою водночас — сказала їй, що її призом буде трунок. Та коли Лізі запитала, чи йдеться про кока-колу, істота відповіла: Тихше. Нам треба дивитись на рожеві троянди. Лізі тоді подумала, що істота говорить про квіти. Вона забула, що колись давно це слово мало й інше значення. Магічне.

Саме цей корабель, що ковзав по синій і мерехтливій воді, мала тоді на увазі Аменда… бо то таки була Аменда; Скот, безперечно, не міг знати про цей чудесний корабель дитячої мрії.

Отже, вона дивилася не на озеро; вона дивилася на гавань, де кидав якір лише один корабель, корабель, збудований для бравих дівчаток-піратів, які наважилися вийти в море на пошуки скарбів (і хлопців). А хто їхній капітан? Не хто інший, як відважна Аменда Дебушер, бо хіба колись давно корабель під вітрилами не був найзаповітнішою мрією Менди? Колись давно, коли вона не була такою зовні сердитою і такою внутрішньо наляканою?

Тихше. Нам треба дивитись на рожеві троянди.

О Амендо, подумала Лізі — майже зі смутком. Це озеро, до якого всі ми приходимо пити, це — чаша нашої уяви, а тому не дивно, що кожен бачить його по-своєму, трохи інакше, ніж інші. Те озеро, яке вона бачила перед собою тепер, було версією Аменди, її дитячою мрією. Проте кам’яні лави були тими самими, й це дало Лізі підстави думати, що вони принаймні були реальністю цього кам'яного ложа. Сьогодні на них сиділо двадцятеро або тридцятеро людей, що замріяно дивилися на воду, і приблизно стільки ж постатей у саванах. У світлі дня ці останні були хворобливо схожі на комах, обплутаних білою павутиною.

Вона швидко знайшла поглядом Аменду, яка сиділа на лаві десь приблизно у дванадцятому ряді. Лізі проминула двох мовчазних споглядачів і одну закутану в саван постать на шляху до сестри. Вона сіла на лаву поруч із нею і знову взяла у свої руки руки Менди, які не були порізані й навіть не мали шрамів.