Потім — і це станеться дуже скоро — медсестра здійме тривогу. Десь далеко, з боку Касл Рока та Нью-Гемпширу загуркотів грім, Наближалася літня гроза.

— Амендо! — покликала Лізі, й тут її опанував новий страх: а що як сестра розплющить очі, а в них не буде нічого, крім тих самих порожніх океанів?

Але очі Аменди були цілком свідомі, хоч, може, й дещо розгублені. Вона подивилася на паркувальний майданчик, на БМВ, на свою сестру, потім униз, на себе.

— Перестань тримати мене за руки, Лізі, — сказала вона. — Вони мені болять, як сто чортів. Крім того, мені потрібен одяг. Крізь цю дурацьку піжаму все видно, а на мені немає ані трусів, ані, тим більше, бюстгальтера.

— Ми купимо тобі одяг, — сказала Лізі, а тоді, з виразом запізнілої паніки, помацала праву передню кишеню своїх штанів і зітхнула з полегкістю. Її гаманець був на місці. Проте відчуття полегкості тривало недовго. Її програмний ключ, який вона поклала до лівої передньої кишені, вона знала, що він має бути там, вона завжди туди його клала, зник. Він не вирушив із нею в подорож. Тож він або лежав у патіо біля Амендиної кімнати разом із її кедами та шкарпетками, або…

— Лізі! — скрикнула Аменда, хапаючи ії за руку.

— Що таке? — Лізі рвучко обернулася, але, наскільки вона могла бачити, вони досі були на паркувальному майданчику самі-одні.

— Я справді прокинулася! — вигукнула Аменда хрипким голосом. У її очах стояли сльози.

— Я знаю, — сказала Лізі. Вона не могла втриматися від усмішки, хоч відсутність ключа не давала їй жодних підстав радіти. — Це справді збіса чудово.

— Я заберу свій одяг, — сказала Аменда й рушила до головного корпусу.

Лізі ледве встигла схопити її за руку. Для жінки, яка лише кілька хвилин тому була у ступорі, велика сестричка Менда-Кролик тепер здавалася не менш жвавою, аніж форель на заході сонця.

— Дідько з ним, із твоїм одягом, — сказала Лізі. — Якщо ти зараз туди підеш, то я тобі гарантую, що тобі доведеться ночувати тут. Ти цього хочеш?

— Ні!

— Це добре, бо мені треба, щоб ти була зі мною. На жаль, нам, можливо, доведеться їхати на міському автобусі.

Аменда майже зойкнула від такої несподіванки.

— Ти хочеш, щоб я їхала в автобусі, схожа на паскудного циркового клоуна?

— Амендо, я більш не маю ключа від машини. Він або у твоєму патіо, або на одній із тих лав… ти пам’ятаєш ті лави?

Аменда неохоче кивнула головою, а тоді сказала: