— А хіба ти не мала звичай тримати запасного ключа в магнітній штуковині під заднім бампером свого «лексуса»? Який, до речі, мав цілком здоровий колір для нашого північного клімату.

Лізі майже не звернула уваги на цю шпильку. Свою магнітну «штуковину» вона одержала як подарунок на день народження п’ять або шість років тому і коли вона поміняла «лексус» на БМВ, то вкинула запасний програмний ключ від БМВ до маленької металевої коробки, майже не думаючи про це. Він і зараз мав бути під заднім бампером. Якщо не випав звідти. Вона опустилася на одне коліно, помацала рукою, і коли вже почала впадати в розпач, її пальці намацали коробку, таку саму високу й акуратну, як і завжди.

— Амендо, я тебе люблю. Ти — геній.

— Зовсім ні, — сказала Аменда з усією гідністю, на яку спроможна жінка в недоречній зеленій піжамі. — Я лише твоя старша сестра. То як, тепер ми зможемо залізти в машину? Бо цей гудрон дуже гарячий, навіть у затінку.

— Звісно, зможемо, — сказала Лізі, відмикаючи дверцята запасним ключем. — Нам треба забиратися звідси, але, хай йому чорт, я терпіти не можу… — Вона замовкла, коротко засміялася й похитала головою.

— Чого ти не можеш терпіти? — запитала Аменда тим специфічним тоном, який насправді запитує: Ну й що тепер?

— Та нічого. Розумієш… Я просто згадала, що сказав мені тато, після того як я одержала свої права. Якось я перевозила гурт дітлахів від пляжу Вайта додому… ти пам’ятаєш пляж Вайта чи ні?

Вони тепер були уже в автомобілі, й Лізі виїздила із затіненого місця. Поки що цей куточок світу був спокійним, і саме в такому стані вона хотіла його покинути.

Аменда пирхнула й застебнула свій пас безпеки, роблячи це дуже обережно через рани на руках.

— Пляж Вайта! Пхе! Звичайна собі яма, вистелена гравієм, у якій, на щастя, було холодне джерело на дні. — Зненацька вираз зневаги на її обличчі змінився на вираз туги. — Я не знаю нічого кращого, аніж пісок у Гавані Південного Вітру.

— Ти так її називаєш? — запитала Лізі, зацікавлена, попри власну хіть.

Вона зупинилася на виїзді з паркувального майданчика й чекала якогось розриву в потоці машин по Майнет-авеню, щоб звернути ліворуч на цю вулицю й вирушити до Касл Рока. Вуличний рух був густий, і Лізі мусила боротися зі спокусою звернути праворуч, аби тільки якомога швидше забратися звідси.

— Авжеж, — сказала Аменда поблажливим тоном старшої сестри. — Гавань Південного Вітру — це те місце, куди корабель «Рожеві троянди» приходить поповнювати свої запаси. Саме там дівчата-пірати завжди зустрічалися зі своїми хлопцями. Ти хіба не пам’ятаєш?