Вона нахиляється нижче, в гарячу атмосферу його смерті. Вона тепер уловлює примарний запах піни, якою він користувався, коли голився учора вранці, та шампуню «Чайне дерево», яким він мив голову. Вона нахиляється, аж поки її губи доторкаються до гарячої мочки його вуха. Вона шепоче:

— Іди, Скоте. Доплентай до того довбаного озера, якщо так треба. Якщо лікар повернеться й побачить ліжко порожнім, я щось вигадаю, це не має ваги, але піди до того озера й зроби так, щоб тобі стало ліпше, зроби це для мене, нехай тобі грець!

— Я не можу, — шепоче він і закашлюється тонким надривним кашлем, який примушує її трохи відсунутися від нього. Їй здається, він може вбити його, просто розірвати, але якось йому вдається утримати його під контролем. А навіщо? Бо він хоче сказати і своє слово. Навіть тут, на своєму смертному ложі, у порожньому ізоляційному відділенні о першій годині ночі, у глухому кентуккійському містечку, він хоче сказати і своє слово.

— Нічого… не вийде.

— Тоді я піду! Тільки допоможи мені!

Але Скот хитає головою.

— Лежить… поперек стежки. Він.

Вона здогадується, про кого він каже, одразу. Вона безпорадно дивиться на одну зі склянок, де іноді проблискує плямиста проява. Там або в дзеркалі, або в кутику вашого ока. Це завжди буває пізно вночі. Завжди тоді, коли ти розгублена або тобі боляче, або те й те. Давній приятель Скота. Довгий хлопець Скота.

— Він… спить. — Моторошний звук вихоплюється зі зруйнованих легенів Скота. Вона думає, він задихається, і тягнеться до дзвінка тривоги, потім помічає саркастичний блиск у його гарячкових очах й усвідомлює, що він або сміється, або намагається засміятись. — Спить… на стежці. Бік… високий… небо… — Його очі закочуються до стелі, й вона переконана, він хоче сказати, що його бік сягає до неба.

Скот хапається за кисневу маску на своїх грудях, але не може підняти її. Вона робить це за нього, поклавши її на його рот і ніс. Після кількох глибоких вдихів Скот знаком показує, щоб вона знову скинула маску Вона слухається, і на дуже короткий час — мабуть, не довший за одну хвилину — його голос стає більш чутним.

— Я ходив у Місячне Коло з літака, — каже він із виразом подиву. — Ніколи раніш не намагався робити щось подібне. Думав, що можу впасти, але дістався до Щасливого Пагорба, як і завжди. Знову вирушив туди з кабінки… в туалетній кімнаті аеропорту. І востаннє… із зеленої кімнати, перед самим читанням. А він усе був там. Друзяка Фредді. Він досі там.

Господи, він навіть дав ім’я цій потворі.