— Це правда. Але сліпий міг поцупити листа, навіть якби прочитати його не міг. Чи спалити його.

Обміркувавши це як слід, Тод кивнув. Але водночас знизав плечима — щоб продемонструвати, що вважає цей аргумент притягнутим за вуха. Ричлер вийшов далеко за межі Роберта Ладлама й уже заглибився в незвіданий край Сакса Ромера[116]. Але притягнутий той аргумент за вуха чи ні, це ні хріна не має значення, чи не так? Ні, важливо те, що Ричлер досі рознюхує… і той жид, Вайзкопф, теж розхнюхує. Той лист, проклятущий лист! Якби ж тільки його не примушували мудрувати щось на ходу, як оце зараз! І раптом він знову подумав про свою «тридцятку», сховану в чохол на полиці в темній прохолоді гаража. Але він миттю відігнав від себе цю думку. Долоні змокріли.

— А в Дюссандера були друзі, про яких ти міг знати? — запитав у нього Ричлер.

— Друзі? Ні. До нього приходила прибиральниця, але потім вона переїхала, а іншої він не найняв. Улітку він домовлявся з якимось хлопцем, щоб стриг йому газон, але цього року, здається, не стриг. Там трава висока, правда ж?

— Так. Ми обійшли багатьох сусідів, але не схоже, щоб він когось наймав. А по телефону йому дзвонили?

— Авжеж, — недбалим тоном промовив Тод. Нарешті промінчик світла, рятівна лазівка, що видавалася порівняно безпечною. Насправді за весь час, що він ходив до Дюссандера, телефон у того дзеленчав усього разів шість. Торгові агенти, телефонні опитування, що питали про сніданкове їдло, а решта помилялися номером. Телефон він тримав лише на той випадок, якщо захворіє… як зрештою і сталося, хай його чорти в пеклі смажать. — Щотижня йому хтось дзвонив, раз чи два.

— А відповідав він німецькою? — притьмом поцікавився Ричлер. Він наче розхвилювався.

— Ні, — зненацька дав задню Тод. Йому геть не сподобалось хвилювання Ричлера — у ньому був якийсь підступ, щось небезпечне, він був цього певен. Зненацька Тоду довелося докласти несамовитих зусиль, аби на лобі не проступили краплини поту. — Він взагалі мало говорив. Пам’ятаю, кілька разів сказав щось на зразок: «У мене тут хлопець, який мені читає. Я тобі передзвоню».

— Зуб даю, це воно! — вигукнув Ричлер, обтираючи долоні об штани. — Закладаюся на свій аванс, це саме та людина. — Він із виляском згорнув нотатник (наскільки було видно Тоду, він у ньому нічого не записував, лише ґрамузляв якісь карлючки) і підвівся. — Хочу подякувати вам усім за допомогу. А тобі, Тоде, особливо. Я знаю, для тебе це було збіса великим шоком, але вже скоро все скінчиться. Сьогодні по обіді ми той будинок перевернемо догори дриґом — від підвалу до горища, а потім знову в підвал. Залучимо всі команди особливого призначення. У нас ще є шанс знайти дюссандерівського телефонного друзяку.