— Сподіваюся, — сказав Тод.

Поручкавшись з усіма, Ричлер пішов. Дік запитав у Тода, чи не хоче він піти надвір і до обіду покидати воланчик. Тод відповів, що йому не дуже хочеться ні в бадмінтон грати, ні обідати, і пішов нагору, похнюпившись і згорбившись. Батьки обмінялися співчутливими занепокоєними поглядами. Тод ліг на ліжко, втупився в стелю і думав про свою «тридцятку». Він дуже чітко бачив її внутрішнім зором. А думав про те, як стромляє ствол із воронованої сталі в слизьку жидівську поцьку Бетті Траск. Якраз те, що їй треба — вічно стоячий хрін. «Як тобі, Бетті? Подобається? — подумки запитував він у неї. — Коли натішишся, ти тільки скажи. — Уявляв її верески. І нарешті на його обличчі проступила жаска бліда посмішка. — Ти, суко, тільки скажи… добре? Добре? Добре?»

— І що ви скажете? — спитав Вайзкопф у Ричлера, коли той підібрав його біля забігайлівки за три квартали від будинку Боуденів.

— Я скажу, що малий якось причетний, — відповів Ричлер. — Якось, певним чином, до певної міри. Та чи холоднокровно він тримається? Якщо налити йому в рот гарячої води, то, я думаю, він виплюне кубики льоду. Я кілька разів заманював його в пастку, але не дістав нічого, що можна використати в суді. А якби тиснув далі, то за рік два, навіть якщо щось і склеїться, якийсь мудрагель-адвокат витягне його, бо скаже, що його спровокували. Він же ще неповнолітній. Принаймні з формальної точки зору. А насправді, якщо хочете знати мою думку, неповнолітнім він перестав бути років у вісім. Він такий страшний. — Ричлер вставив до рота сигарету й розсміявся. Доволі нервово. — Серйозно, така хрінь, аж мороз біля нього пробирає.

— Де він проколовся?

— На телефонних дзвінках. Це головне. Коли я підкинув йому цю ідейку, то побачив, як у нього загорілися очі — як у пінбольного автомата. — Ричлер повернув праворуч і повів «Шевроле Нова» без розпізнавальних знаків униз пандусом для виїзду на автостраду. За двісті ярдів праворуч од них був схил і сухе дерево, за яким суботнього ранку, не так давно, Тод без набоїв стріляв зі своєї гвинтівки.

— Він собі крутить у голові: «Цей лягавий зовсім шизонувся, якщо думає, що в Дюссандера тут, у місті, був друган-нацик, але якщо він справді так думає, то я виходжу сухим». Отож і каже: ага, Дюссандеру дзвонили, раз чи два на тиждень. Дуже загадкові дзвінки. «Не можу зараз говорити, Я передзвоню» — таке щось. Але протягом останніх семи років Дюссандер платив за телефон за особливим «тихим» тарифом. Майже жодних дзвінків, і ніяких міжміських. Раз чи два на тиждень йому ніхто не телефонував.