— Що ще?

— Він миттєво дійшов висновку, що вкрали тільки листа, більше нічого. Він знав, що то була єдина річ, яка зникла, бо сам вертався до будинку Дюссандера й забрав його.

Ричлер енергійно загасив сигарету в попільничці.

— Насправді ми думаємо, що той лист — бутафорія. Ми думаємо, що Дюссандера вхопив інфаркт, коли він закопував труп… найсвіжіший труп. У нього на взутті й манжетах була земля, свіжа, тому це життєздатне припущення. Це означає, що він зателефонував малому вже після серцевого нападу, а не до нього. Він повзе нагору й дзвонить малому. Малого це висаджує — якщо його взагалі щось може висадити… і він експромтом вигадує про лист. Байка така собі, але й не дуже погана… зважаючи на обставини. Він їде до Дюссандера й прибирає за ним гармидер. Усе, малий зловив хвилю, його пре, але час підтискає. Приїжджають фельдшери на «швидкій», от-от має прибути його батько, і для сценічного антуражу потрібен той лист. Він піднімається сходами нагору й розтрощує скриньку…

— І у вас є докази? — спитав Вайзкопф, і собі запалюючи цигарку. То був «плеєр» без фільтра, і Ричлеру засмерділо кінським лайном. «Не дивно, що Британська імперія розпалася, — подумав він, — коли вони почали смалити такі цигарки».

— Так, доказів у нас сила-силенна, — кивнув Ричлер. — На скриньці відбитки, що збігаються з відбитками, які ми знайшли в його шкільній особовій справі. Але його відбитки в тому проклятущому домі практично на всьому!

— Та все одно, якщо ви все це йому пред’явите, то можете налякати, — зауважив Вайзкопф.

— Ой, слухайте, бачили б ви того малого. Коли я сказав, що він холоднокровний, то не перебільшував. Він скаже, що Дюссандер раз чи два просив його принести ту скриньку, щоб звідти щось витягти чи щось туди покласти.

— Його відбитки є на лопаті.

— Скаже, що трояндовий кущ саджав на задньому дворі. — Ричлер витяг сигарети, але виявилося, що пачка порожня. Вайзкопф простягнув йому «плеєр». Затягнувшись один раз, Ричлер закашлявся. — На смак така сама гидь, як і на запах, — просипів він.

— Як і ті гамбургери, якими ми вчора обідали, — усміхнувся у відповідь Вайзкопф. — Ті макбургери.

— Біґ-маки, — виправив Ричлер і розсміявся. — Гаразд. Крос-культурне запилення не завжди дає результат. — Його усмішка зблякла. — Він такий чистенький, розумієш?

— Так.

— Це тобі не якась малолітня зірка колонії з волоссям до сраки й ланцюгами на мотоциклетних чоботах.

— Так. — Вайзкопф роздивлявся потоки транспорту навколо й дуже радів, що не він сидить за кермом. — Це просто хлопчик. Білий хлопчик із респектабельної сім’ї. І мені важкувато повірити, що…