— Одяг, що був на хлопцеві того вечора?

— Угу. Якби ми знайшли на його одязі зразки ґрунту, що відповідають пробам із підвалу Дюссандера, я думаю, ми могли б його дотиснути. Але він уже, напевно, разів шість виправ те, у чому тоді звідти прийшов.

— А інші мертві бомжі? Ті, яких ваші поліцейські знаходять по всьому місту?

— Ними займається Ден Бозмен. Але я не думаю, що між ними є якийсь зв’язок. Дюссандер був не настільки дужим… а до всього, виробив свою елегантну схемку. Пообіцяти їм бухло й закусь, відвезти додому на міському автобусі — на міському, блять, автобусі! — і просто в кухні зарізати.

— А я не про Дюссандера подумав, — тихо сказав Вайзкопф.

— Що ви маєте на ув… — почав Ричлер, та раптом прикусив язика. У машині запала довжелезна приголомшена мовчанка, яку переривало тільки гудіння транспорту, що мчав обабіч них. А тоді Ричлер повагом сказав: — Та ну. Та ну, ви що. Це вже вас, бля, понес…

— Як агента мого уряду Боуден цікавить мене лише у зв’язку з тим, що він міг знати про контакти Дюссандера з рештками нацистського підпілля. Але як людину, мене цей хлопець цікавить усе більше й більше. Хотів би я знати, що примушує його діяти. І знати причину цього. Я шукаю задовільні відповіді на ці запитання й усе частіше ловлю себе на тому, що запитую: «Що ще?»

— Але…

— Як думаєш, питаю я в себе самого, ті звірства, у яких Дюссандер брав участь, могли привабити до нього хлопця? Це нечестива думка, кажу я собі. Те, що коїлося в таборах, досі має таку непереборну силу, що на саму згадку шлунок тріпоче від нудоти. Я сам її відчуваю, хоча з усіх моїх близьких родичів у таборі був лише мій дід, він помер, коли мені було три роки. Але, можливо, у тому, що вчиняли німці, для нас усіх криється щось привабливе, щось таке, що лоскоче нерви й дає втіху — щось таке, що відкриває катакомби уяви. Може, частково наш страх і переляк пояснюються тим, що в глибині душі ми знаємо — за сприятливих (чи несприятливих) обставин ми самі охоче збудували б такі табори й пішли туди працювати. Чорний щасливий збіг. Можливо, ми знаємо, що за сприятливих обставин тварюки, які живуть у темряві катакомб, охоче повиповзали б на світло. І на кого б вони були схожі, як ви думаєте? На психічно хворих фюрерів із пасмом на лобі й вусами з вакси, які з криками «хайль» розбіглися б на всі боки? На червоних дияволів, демонів чи драконів, що ширяють на смердючих рептилячих крилах?

— Я не знаю, — мовив Ричлер.

— Я гадаю, що в більшості своїй вони були б схожі на пересічних бухгалтерів. Вузьколобих людців із діаграмами, схемами виробничих процесів та електронними калькуляторами, у повній бойовій готовності почати максимізацію коефіцієнта знищення, щоб наступного разу ми могли замордувати мільйонів двадцять-тридцять замість якихось нещасних семи, восьми чи дванадцяти. І деякі з цих бухгалтерів були б вельми схожі на Тода Боудена.