— Гепе, і котрий із них?

Зашкарублим від грязюки пальцем Геп тицьнув у фотографію вгорі праворуч.

— Він. Пише, що звати Тод Боуден.

Бозмен перевів погляд зі знімка на Гепа, міркуючи про те, скільки в того ще лишилося мозкових клітин, неспалених і сяк-так спроможних функціонувати після двадцяти років шкварчання на пательні в дешевому вині, яке вряди-годи приправляли чаркою денатурату.

— Гепе, чому ти такий упевнений? На фотографії хлопець у бейсболці. Я, наприклад, не бачу, біляве в нього волосся чи ні.

— Либа, — сказав Хеп. — Те, як він либиться. До Полі він отако-само либився, коли вони йшли кудись разом. Така либа широка, шо наче жисть у нього удалася. Я таке ні з ким не попутаю, нікогди. Він це, пацан.

Але Бозмен слухав його неуважно. Він гарячково розмірковував. Тод Боуден. Де він міг чути це ім’я? Але ще більше турбувала думка про те, що зірка місцевої школи може виявитися різником бомжів. Йому здалося, що це ім’я та прізвище він чув зовсім недавно, лише вранці, під час якоїсь розмови. Він нахмурив лоба, силкуючись пригадати, де саме це було.

Геп пішов, а Ден Бозмен усе ще сушив голову, коли зайшли Ричлер і Вайзкопф. І тільки звучання їхніх голосів, поки вони наливали собі у відділку каву, допомогло йому нарешті скласти два і два.

— Святий Боже, — промовив лейтенант Бозмен і квапливо підвівся з-за столу.

30

30

Обоє батьків пообіцяли йому скасувати свої плани на день (Моніка збиралася на базар, а Дік — грати в гольф із якимись діловими людьми) і залишитися з ним, але Тод сказав, що йому краще побути на самоті. Подумав, що почистить гвинтівку і просто все це діло обмізкує. Спробує розкласти все по поличках.

— Тоде, — мовив Дік і раптом зрозумів, що більше йому сказати нема чого. Якби тут опинився його батько, у нього напоготові була б уже якась рекомендована молитва. Але покоління змінилися, і нині Боудени не надто таким захоплювалися. — Іноді таке буває, — незграбно закінчив він, бо Тод на нього дивився. — Спробуй не думати про це.

— Зі мною все буде добре, — сказав Тод.

Коли вони роз’їхалися, Тод узяв кілька ганчірок і пляшку збройного мастила «Альпака» та відніс усе на лавку за трояндами. Потім пішов у гараж і повернувся звідти зі своєю «тридцяткою». Поклав на лавку й розібрав. Приємний порохняво-солодкий аромат квітів лоскотав йому ніздрі. Він ретельно почистив гвинтівку, мугикаючи собі під носа пісеньку, а часом навіть насвистуючи крізь зуби. Потім знову зібрав. Це він міг і із заплющеними очима зробити. Думки помандрували кудись далеко. А коли за п’ять хвилин повернулися, він помітив, що зарядив гвинтівку. Думка про стрільбу по мішенях не надто його приваблювала, тільки не сьогодні, але він усе одно зарядив. Сказав собі, що не знає навіщо.