Чико обома ногами б’є по гальмах, і седан, скрегочучи й хитаючись, зупиняється на просяклому водою узбіччі. Він тягнеться через сидіння до пасажирських дверцят, рвучко їх відчиняє й поливає бруд та сніг струменем жовтої блювоти. Від самого її вигляду блює знову, а від думки про неї шлунок сухим спазмом вивергає порожнечу. Машина заледве не глухне, та він вчасно спам’ятовується. Вогник генератора неохоче підморгує, коли він піддає газу. Чико сидить і чекає, коли його відпустять дрижаки. Повз нього пролітає авто, новісінький «форд», білий, здіймаючи великі брудні хвилі води й снігової каші.

— Місто самців, — каже Чико. — У новій самцевій тачці. Кльово.

На губах, у горлі й та в носі він відчуває смак блювотиння. Курити не хочеться. Денні Картер пустить до себе заночувати. Завтра буде час вирішити, що робити. Він виводить машину на трасу Чотирнадцять і рушає далі.

8

8

Достобіса мелодраматично, правда?

Я знаю, що світ бачив й одне-два ліпших оповідання — а якщо точніше, двісті-триста тисяч ліпших оповідань. Тут на кожній сторінці треба ставити штамп «НАПИСАНО ДЛЯ СЕМІНАРУ З ЛІТЕРАТУРНОЇ ТВОРЧОСТІ»… бо так воно й було, принаймні до певного моменту. Воно мені видається тепер таким жахливо вторинним і жахливо школярським: стиль Гемінгвея (от тільки все в нас у теперішньому часі — як модно, йоханий бабай), тема Фолкнера. Що може бути серйознішим? Літ’урнішим?

Та всі претензії, що так і пруть із цієї історії, не в змозі приховати те, що це надзвичайно сексуальне оповідання, написане надзвичайно недосвідченим юнаком (на той час, коли я писав «Місто самців», у мене було всього дві дівчини, та й то одну з них я передчасно облив спермою — не дуже-то я був схожий на Чико в наведеній вище оповідці). Ставлення до жінки тут навіть не те що вороже — воно балансує на межі огидності. Дві змальовані в «Місті самців» жінки — хвойди, а третя — просто посудина для зливу сперми, яка каже щось типу: «Я кохаю тебе, Чико» і «Зайди, почастую коржиками». А Чико весь такий із себе крутий мачо, куряга-роботяга, що наче зійшов із платівки Брюса Спринґстина. Хоча в той час, коли я надрукував це оповідання в університетському літжурналі (де воно опинилося між віршем під назвою «Відображення мене» та есе про правила відвідин студентських гуртяг жінками), про Спринґстина ще не чули. Це робота юнака, настільки ж невпевненого, наскільки й недосвідченого.

Та все ж то було перше з оповідань, які я написав, що за відчуттями здавалося цілковито моїм, повністю цілісним (після п’яти років марних спроб). Оповідання, яке ще, можливо, підніметься й зазвучить, навіть якщо з-під нього вибити опори. Бридке й незграбне, проте живе. Ще й досі, коли я його перечитую, ховаючи посмішку через псевдокрутизну та явні претензії, я бачу істинне лице Ґордона Лачанса між рядками друкованих літер, Ґордона Лачанса, молодшого, ніж той, що нині живе й пише, безперечно, більшого ідеаліста, ніж той автор бестселерів, який більше полюбляє переглядати свої контракти на друк книжок у м’яких обкладинках, ніж самі ті свої книжки. Але вже не такого молодого, як той, що пішов із друзями подивитися на труп малого хлопця, якого звали Рей Бравер. Того Ґордона Лачанса, що вже був на півдорозі до втрати свого світла.