— А патрони в тебе є?
— Дев’ять штук — усе, що лежало в коробці. Він думатиме, що сам їх вистріляв, коли бухим по бляшанках стріляв.
— Заряджений?
—
Повагавшись, я взяв пістолет. Мені одразу сподобалася та важкість, із якою він ліг у долоню. Подумки я вже уявляв себе Стівом Кареллою з вісімдесят сьомого відділка, що переслідує злочинця, Глухого, чи прикриває Маєра Маєра або Клінґа, поки ті вдираються до бруднющого лігва наркомана, якому нема чого втрачати. Я навів приціл на смердючку-бак і натиснув на гачок.
БА-БАХ!
Пістолет у руці підкинуло. З дула вирвався язик полум’я і лизнув повітря. Зап’ястя наче переломилося навпіл. Серце зробило кульбіт у горло й тремтливо причаїлося там. У рифленій металевій поверхні сміттєбака з’явилася велика діра — творіння лихого чаклуна.
— Господи! — завищав я.
А Крис знай собі підсміювався, як ненормальний, — і я не міг зрозуміти, від чого: через те, що його охопили справжні веселощі чи напала істерика від жаху.
— Ти вистрелив, вистрелив!
Поки ми драпали, двері «Блакитної цятки» відчинилися й надвір вийшла Франсин Таппер у штучно-шовковій уніформі офіціантки.
— Хто тут розбишакує? Хто петарди запускає?
Ми тікали, мов оглашенні, поза аптекою й крамницею господарчих товарів, «Імперією всячини», де продавали антикваріат, різний мотлох і копійчані книжки. Видерлися на паркан, позаганяли в долоні скабки й вибігли на Каррен-стрит. На бігу я жбурнув Крису пістолет, він сміявся так, що мало не луснув, але якось примудрився зловити його, та ще й запхати назад у наплічник і защебнути на одну застібку. Забігши за ріг Каррен-стрит і знову опинившись на Карбайн, ми вповільнили біг й перейшли на крок, щоб не викликати підозр своєю знавіснілою біганиною. А Крис усе гигикав.
— Пацан, бачив би ти її пику. Ой, краса. Просто супер. П’ять балів. — Він похитав головою, ляснув себе по нозі й знову заіржав від сміху.