Так, це не дуже добра оповідка. Її автор надто переймався тим, щоб слухати чужі голоси, замість того, щоб уважніше сприйняти той свій, що йде зсередини. Однак то був перший раз, коли я використав знайомі місцини й свої почуття в літературному творі. І побачивши те, що мене роками мучило, у новій формі, формі, над якою я встановив контроль, я відчув жахливу й п’янку радість. Минуло багато років відтоді, як мене навідала раптова думка про те, що Денні сидить у вбудованій шафі своєї примарної кімнати, де все залишилося таким, як і було колись. Чесно, я думав, що вже геть про це забув. Аж ось вона виринає в «Місті самців», дещо видозмінена… проте контрольована.

Я мусив опиратися бажанню багато чого змінити, переписати, оживити — і те бажання було досить-таки сильним, бо зараз мені та оповідка здається доволі ганебною. Та все ж є в ній і моменти, які мені подобаються. Якби в них втрутився цей старіший Лачанс, із першими проблисками сивизни у волоссі, то від цього вони б здешевіли. Такі моменти, як-от образ тіней на білій сорочці Джонні чи відбитки сліз дощу на голому тілі Джейн, видаються кращими, ніж мають на це право.

А ще то було перше оповідання, якого я не показував своїм батькам. Забагато Денні в ньому було. Забагато Касл-Рока. А понад усе, забагато тисяча дев’ятсот шістдесятого. Ти завжди знаєш правду, бо, коли поріжешся її гострим лезом чи пораниш іще когось, піде кров.

9

9

Моя кімната була на другому поверсі, і шкварило там — дай Боже: дев’яносто градусів як мінімум. А до середини дня й усі сто десять[129] бувало, навіть якщо всі вікна повідчиняти. Я страшенно тішився, що не мушу там сьогодні спати, і від думки про те, куди ми йдемо, мене всього аж радісним дрожем проймало. Я згорнув дві ковдри в сувій і перев’язав старим ременем. Забрав усі свої гроші — аж шістдесят вісім центів. Після цього я був готовий відчалювати.

Я спустився задніми сходами, щоб уникнути зустрічі з татом перед будинком. Але даремно непокоївся — тато досі був у саду, зрошував безглуздими веселками повітря й дивився крізь них.

Я пішов уздовж Самер-стрит і зрізав кут через пустир на Карбайн — де тепер стоять офіси каслрокської газети «Колл». Я саме чимчикував по Карбайн до будівлі клубу, коли біля бровки спинилася машина й з неї виліз Крис. В одній руці він тримав старий бойскаутський наплічник, а в іншій — дві ковдри, туго згорнуті й перев’язані линвою для сушіння білизни.

— Містере, спасибі, — сказав він і побіг до мене, а машина рушила собі. Через плече в нього була перекинута бойскаутська баклага, що теліпалася при стегні. Очі в нього аж сяяли.