— Ґорді! А показати тобі щось?

— Ну, давай. А що?

— Тільки сюди йди. — Він махнув рукою в бік вузького проходу між кафешкою «Блакитна цятка» і каслрокською аптекою.

— Чого це, Крисе?

— Та йди, кажу!

Він побіг у завулок, а я, повагавшись лише хвильку (рівно стільки мені знадобилося, щоб забити на здоровий глузд), припустив слідом за ним. Дві будівлі йшли не паралельно, а ніби хилилися одна до одної, тож ближче до кінця завулок звужувався. Ми брели крізь сміттєві потоки старих газет і переступали через підступні іскристі гнізда битих пляшок з-під пива й содової. Крис зайшов за «Блакитну цятку» і поклав ковдри. Біля стіни закладу вишикувалися вісім чи дев’ять сміттєвих баків, і штиняло звідти неабияк.

— Фу! Крисе! Ти довго думав?

— Дай руку, — механічно промовив Крис.

— Ні, серйозно, я зараз вириг…

Слова застрягли в мене в горлі, і я геть-чисто забув про смердючі баки. Поки я говорив, Крис розстебнув рюкзак, розкрив його й пошарудів усередині. Тож тепер простягав мені здоровенний пістолет із темним дерев’яним руків’ям.

— Ти ким хочеш бути — самотнім рейнджером чи Сиско Кідом? — вишкірився Крис.

— Ісусе ходячий і говорящий! Де ти це дістав?

— У батька з бюро цупонув. Сорок п’ятий калібр.

— Та я бачу, — промовив я, хоча, як на мене, то міг бути й тридцять восьмий, і триста п’ятдесят сьомий. Попри гору перечитаних романів Джона Д. Макдональда та Еда Макбейна, зблизька я в житті бачив лише один пістолет — і той належав констеблю Банермену… усі діти просили вийняти його з кобури, але Банер ні разу не вийняв. — Пацан, він з тебе шкуру зніме, коли дізнається. Ти ж казав, що він і так злющий, як чорт, ходить.

В очах у нього затанцювали бісики.

— У тому-то й фішка, пацан. Ніфіга він не дізнається. Його з іншими п’янигами загребли в Гаррисоні з шістьма чи вісьмома пляшками вина. Тіки через тиждень випустять. Срані ханурики. — Він скривив гримасу огиди. Крис був єдиний з нашої банди, хто ніколи не брав ні краплі спиртного в рот, навіть щоб показати, який він, ну, крутелик чи що. Казав, що не хоче вирости й стати сраним підпарканником, як його старий. А якось він мені признався (це було після того, як близнюки Деспейн притарабанили упаковку з шести пляшок пива і всі приколювалися над Крисом, бо він не хотів брати пиво, навіть ковтка зробити не хотів), що боїться пити. Сказав, що його батя як заліз у пляшку, так більше й не просихав, і старший брат був п’яний вусмерть, коли ґвалтував ту дівчину, й Очисько вічно хлебче «Фіолетового Ісуса» з Ейсом Мерилом, Чарлі Гоґаном і Біллі Тесіо. «Як ти думаєш, — спитав він у мене, — які в мене шанси розпрощатися з пляшкою, якщо я почну?» Вам може здатися, що це смішно — у дванадцять років переживати, що станеш юним алкоголіком, але Крису було не до сміху. Аж ніяк. Він багато думав про таку можливість. Була нагода.