— Ти малий сучий син! — верещав на мене Тедді. — Падло! Не смій кидатися на мене всім тілом! Я тебе вб’ю, гівно ти собаче!

До мене вже повернулася здатність дихати, і я зіп’явся на рівні. Тедді мчав просто на мене, і я широко розставив руки, щоб відбиватись од його ударів. Мені було наполовину смішно й наполовину страшно. Коли з Тедді ставався напад істерики, із ним краще було не зв’язуватися, бо в такому стані він міг і на здорованя кинутися, а після того як здоровань переламав би йому обидві руки, Тедді б усе одно не здався — поки в нього лишалися зуби, щоб кусатися.

— Тедді, коли ми побачимо те, до чого йдемо, ухиляйся собі від чого завгодно… — Бах! об плече — запущений із нестямного розмаху кулак пролетів повз мене. — …але доти нас ніхто не повинен бачити, ти… — Бах! у щоку, і після того ми могли по-справжньому побитися, якби Крис із Верном… — …засцянець тупий! — не схопили нас і не розвели.

Над нашими головами у хмарі дизельних вихлопів і важкого перестуку вагонів прогримів поїзд. Насипом покотилися кілька грудок шлаку, і суперечку було вичерпано… принаймні тоді, коли минулася тимчасова глухота й ми знову змогли чути самих себе.

То був короткий вантажний поїзд. І коли повз нас прокотив останній вагон (службовий), Тедді сказав:

— Я його вб’ю. Чи хоч губу розквашу. — Він сіпнувся, щоб вирватись від Криса, але той тільки міцніше його стиснув.

— Тедді, спокійно, — тихо мовив Крис. І повторював це, поки Тедді не перестав вириватися й не закляк на місці. Окуляри перехнябилися в нього на носі, дріт слухового апарата мляво теліпався на грудях, з’єднаний із батареєю, котру Тедді клав собі в кишеню джинсів.

Коли він знерухомів повністю, Крис обернувся до мене й спитав:

— Ґордоне, якого хріна ти з ним побився?

— Він хотів ухилитися від поїзда. А я подумав, що його помітить машиніст і доповість куди слід. Сюди пришлють копа.

— Ай, та він там шоколаду собі в кальсони наклав, — глузливо промовив Тедді. Але його голос більше не звучав сердито. Буря минулася.

— Правильно Ґорді зробив, — кивнув Верн. — Усе, мир.

— Мир, пацани, — погодився з ним Крис.

— А я що? Я нічого. — І я простягнув руку долонею догори. — Тедді, мир?

— Я міг від нього ухилитися, — уперто промовив він. — Ти ж знаєш це, Ґорді?

— Так, — погодився я, хоча від самої думки все схололо всередині. — Знаю.

— Окей. Тоді мир.

— Підтвердь, — наказав Крис і відпустив Тедді.