Той ляснув долонею по моїй, так сильно, що аж голками закололо, і перевернув руку. Я хльоснув по його долоні.

— Сране сцикло Лачанс, — підсумував Тедді.

— Нняяввв, — протягнув я.

— Ну все, пацани, — втрутився Верн. — Ходімо вже, га?

— Ходи куди хоч, але сюди не ходи, краще туди ходи, — урочисто промовив Крис, і Верн розвернувся до нього, наче з наміром стукнути.

11

11

До звалища ми допленталися десь близько першої тридцять, і Верн першим помчав униз насипом із криками «Десант — за борт!» Ми теж спустилися вниз великими стрибками й перестрибнули через цівку солонуватої води, що безживно сочилася з дренажної труби, яка стирчала з гори шлаку. А за цим заболоченим клаптиком землі вже починалася піщана пустеля сміттєзвалища.

Оточувала його шестифутова огорожа. Через кожні двадцять футів на ній висіли збляклі від сонця, дощу й вітру таблички з написами:

СМІТТЄВЕ ЗВАЛИЩЕ МІСТА КАСЛ-РОК

З 16-ї ДО 20-ї

ВИХІДНИЙ — ПОНЕДІЛОК

ЗАХОДИТИ НА ТЕРИТОРІЮ СУВОРО ЗАБОРОНЕНО

Ми видряпалися на огорожу й перемахнули на той бік. Тедді й Верн одразу ж рвонули до джерела, з якого качали воду за допомогою старезної колонки — такої, звідки щось добути можна, тільки якщо добряче попрацюєш м’язами. Біля ручки колонки стояла бляшанка з-під кулінарного жиру «криско», і ти вчиняв величезний гріх, якщо забував набрати в неї води для наступного подорожнього. Залізний важіль стирчав із колонки під кутом, і вона нагадувала однокрилу птаху, що силкується злетіти. Колись вона була зеленою, та фарба давно злізла, стерта тисячами рук, що бралися за важіль з тисяча дев’ятсот сорокового року.

Звалище — один із найтривкіших моїх спогадів про Касл-Рок. Коли я згадую його, у пам’яті зринають художники-сюрреалісти. Ті хлопці, що малювали картини з циферблатами годинників, які безвільно звисають з гілляк дерева, чи вікторіанськими кімнатами посеред пустелі Сахара, чи з паротягами, які вилітають із камінів. Для мого дитячого ока на каслрокському сміттєзвалищі не було жодної речі, яка здавалася б там природною.

Ми зайшли з тильного боку. А спереду широка ґрунтова дорога вела крізь ворота і ширшала, аж поки не переходила в напівкруглий майданчик, розкатаний бульдозером рівненько, як злітно-посадкова смуга, а тоді раптом уривалася біля величезної ями для відходів. Колонка (біля якої стояли зараз Тедді з Верном і гризлися через те, хто заливатиме воду) стояла на краю того грандіозного провалля, що сягало десь до вісімдесяти футів углиб і постійно наповнювалося американськими речами, які порожніють, зношуються чи просто більше не працюють. Там було стільки різної всячини, що очі в мене заболіли від самого споглядання — а може, болів насправді мозок, бо ніяк не міг вирішити, на чому ж зупинитися оку. А тоді око спинялося (чи його спиняли) на чомусь такому, що здавалося так само недоречним, як ті мляві годинники чи вітальня в пустелі. Мідний каркас ліжка, п’яно похилений під сонцем. Лялечка якоїсь дівчинки, що вражено дивиться собі між ноги, народжуючи набивку матраца. Перевернутий автомобіль «студебекер» із хромовим загостреним бампером, що виблискує на сонці, наче якась ракета з роману про Бака Роджерса. Гігантська пляшка з-під води (з таких п’ють в офісах), розплавлена під лютим сонцем у гарячий палахкотливий сапфір.