Дикої природи там теж вистачало, проте вона була не такою, яку вам показують у фільмах студії «Волта Диснея» чи в тих зоопарках, де тварини ручні та їх можна гладити. Тлусті щури, бабаки з лискучими шубками, що повід’їдалися на такій жирній хавці, як гнилі гамбургери й зачервивлені овочі, тисячі мартинів, серед яких вряди-годи траплялися велетенські ворони, що походжали серед них повагом, мов сповнені задуми священики. А ще туди забігали на обід бродячі собаки з усього міста — коли не могли знайти сміттєвого бака, щоб його перевернути, чи оленя, щоб загнати. То були жалюгідні шавки з лихим норовом, пласкі, мов дошка, вічно оскалені. Ці гультіпаки кидались одна на одну через загиджені личинками мух шматки копченої ковбаси чи купу курячих кишок, що гидотно парували під сонцем.

Однак на Майла Пресмана, доглядача звалища, ці собацюри не нападали ніколи, бо Майло ніколи нікуди не ходив без Звірюки. Звірюка був псом, якого всі в Касл-Року боялися й ніхто ніколи не бачив. Найстрашнішим псом був Звірюка — принаймні доти, доки не сказився собака Кембера Куджо, а сталося це вже двадцять років по тому. На сорок миль навкруги не було іншого такого лютого пса (так люди казали), а що вже потворний він був зовні… годинник під час бою міг зупинитись від одного його вигляду. Про Звірючину лють дітлахи пошепки переказували легенди. Хтось казав, що він — наполовину німецька вівчарка, інші розповідали, що він майже на сто відсотків боксер, а один малий із Касл-В’ю, якому не пощастило зватися Гаррі Горром, заявляв, що Звірюка — доберман-пінчер, якому вирізали голосові зв’язки, щоб він міг нечутно підкрадатися й нападати на беззахисних жертв. Ще були такі діти, які розказували, що Звірюка — маніакальний ірландський вовкодав, і Майло Пресман годує його особливою сумішшю собачого корму «Ґейнс-міл» із курячою кров’ю. Ті самі діти казали, що Майло не наважується виводити Звірюку зі своєї хижки без ковпака, як ото на мисливських соколів надівають.

Та найпоширенішою була байка про те, що Пресман дресирує Звірюку не просто хапати людей, а хапати їх за певні частини тіла. Так, малий сердега, що незаконно перемахнув через огорожу звалища, щоб пошукати собі заборонених скарбів, міг почути крик Майла Пресмана: «Звірюко, фас! Рука!» І Звірюка вхопить того малого за руку й вгризеться в неї зубиськами, роздираючи шкіру й сухожилля, перетираючи слинявими щелепами на порох кістки, допоки Майло не скаже йому «фу!» Подейкували, що Звірюка міг відгризти вухо, ступню, ногу до коліна, прокусити око… а вже другий порушник, заскочений зненацька Майлом та його вірним Звірюкою, почує найстрашніший крик: «Звірюко! Фас! Яйця!» І до кінця життя потім той малий шукач скарбів співатиме сопрано. Самого Майла бачили частіше, а отже, більше про нього знали. Він був просто малотямущим роботягою, який доповнював свою крихітну заробітну платню, яку платила йому міська влада, тим, що ремонтував речі, які люди викидали, і потім їх перепродував.