Того дня на звалищі ні Майла, ні Звірюки ніде не було видно.

Ми з Крисом спостерігали, як Верн заливає воду в колонку, а Тедді осатаніло качає важіль. І нарешті його зусилля було винагороджено: з крана потекла чиста вода. Одразу ж обидва запхали голови під струмінь, тільки Тедді качав далі зі швидкістю одна миля на годину.

— Тедді божевільний, — тихо зауважив я.

— О, так, — буденним тоном погодився Крис. — До двадцяти чотирьох він точно не доживе. Це все через те, що батя йому вуха присмалив. От чого. Чокнутий він, під вантажівки отак кидатися. Він же ні хера не бачить, що в окулярах, що без них.

— А пам’ятаєш, як тоді, на сосні?

— Угу.

Рік тому Тедді з Крисом полізли на велику сосну, що росла за моїм будинком. Майже видряпалися на верхівку, але Крис сказав, що далі не можна, бо там усі гілляки гнилі. На обличчі в Тедді з’явився божевільний впертий вираз, і він сказав: «Та похрін», — у нього всі долоні були в сосновій живиці, і він збирався лізти далі, аж поки не торкнеться верхівки. І хоч би що казав йому Крис — Тедді було мов горохом об стінку. Отож, поліз він угору і справді дістався верхівки (він важив лише сімдесят п’ять фунтів[132], не забуваймо про це). Він стояв на найвищій гілляці, стискав липкою від живиці рукою верхівку, верещав, що він володар світу чи ще якусь таку дурню. І тут гнила гілляка, на якій він стояв, не витримала, з огидним звуком тріснула, і він стрімко полетів на землю. Те, що сталося далі, було з розряду подій, які змушують вас повірити, що на світі є Бог. Крис простягнув руку (суто рефлекторно), і так уже вийшло, що вхопив Тедді Дючампа за чуприну. Потім зап’ястя йому рознесло до неймовірних розмірів і він тижнів зо два не міг користуватися правою рукою, але він терпляче тримав Тедді доти, доки той із вересками й лайкою намацав під ногами живу гілляку, досить товсту, аби втримати його вагу. Якби Крис не вчепився в нього наосліп, летів би Тедді шкереберть усі сто двадцять футів[133] до землі й приземлився б кривавим потрощеним мішком від ударів об гілля. Коли вони злізли, Крис був весь посірілий і мало не блював од страху. А Тедді хотів на нього накинутися з кулаками, бо, бачте, за чуприну його тягнув. І вони б таки побилися, якби я не втрутився й не помирив.

— Мені час від часу це сниться. — Крис подивився на мене, і погляд у нього був напрочуд беззахисним. — Тільки в тому сні я не встигаю його схопити. У руці лишається кілька волосин, а Тедді верещить і падає. Дивно, скажи?

— Дивно, — погодився я. Ми подивилися один одному в очі й на мить уздріли там те справжнє, що робило нас друзями. Та потім відвели погляди й знову дивилися, як бісяться Тедді з Верном: зачерпують у жмені води, поливають один одного, верещать, сміються й обзиваються сцикунами.