— Ііііі-ііі-ііііі, Лачанс, ти такий сраний засцянець.

— Ґорді, іди давай, — сказав Крис. — А ми біля колії підождем.

— Глядіть тільки без мене не йдіть, — застеріг я.

Верн розсміявся.

— Не взяти тебе з собою, Ґорді, — це як «Шліц» замість «Бадвайзера» брати.

— Ой, та заглухни.

— «Я не глухну, я росту, — заспівали вони хором, — а на тебе гляну — то блюю».

— А твоя мамка приходить і все підлизує, — відбрив я й попензлював звідти, дорогою показуючи їм понад плечем середнього пальця. Більше ніколи в житті в мене не було таких друзів, як тоді, у дванадцять років. Господи, а у вас були?

12

12

На колір і смак усі фломастери різні, як то кажуть. Але це нормально. Коли я скажу вам «літо», у вас у голові виникнуть свої власні образи, які будуть сильно відрізнятися від моїх. Нормально. Але для мене «літо» завжди означатиме бігти дорогою до «Флорида-маркету», у кишені дзеленчить дріб’язок, температурка весела — під дев’яносто, на ногах у мене — кеди. Це слово пробуджує в уяві залізничні рейки Південно-Західної залізниці штату Мен, що біжать під сонцем кудись ген-ген за обрій, відполіровані до такого сліпучо-білого блиску, що заплющуєш очі — й бачиш їх у темряві. Тільки вони вже не білі, а сині.

Але того літа з нами сталося набагато більше, ніж прогулянка через річку, аби повитріщатися на Рея Бравера (хоча це головна його принада, і вона нависає на тлі). «Флітвудзи» виводять «Прийди до мене ніжно», і Робін Люк співає «Сюзі, любонько», а Малий Ентоні надривається на «Я всю дорогу додому біг». Чи були то хіти літа шістдесятого року? І так, і ні. Але радше так. Тими тривалими оксамитовими вечорами, коли рок-н-рол на «WLAM» м’яко перетікав у нічний бейсбол на «WCCU», час втрачав чіткі обриси. Увесь він ставав одним суцільним тисяча дев’ятсот шістдесятим, і літо тяглося мільярди років, і магія зберегла його цілісним, заплутавши в павутинні звуків: солодке сюрчання цвіркунів, автоматна черга гральних карт, шелест спиць ровера хлопця, який поспішає додому на пізню вечерю з холодної нарізки й чаю з льодом, монотонний техаський голос Бадді Нокса виспівує «Ходімо, дівчинко, зі мною на вечірку, і я кохатимуся з тобою», а голос бейсбольного коментатора змішується з піснею та пахощами свіжоскошеної трави: «Рахунок три і два. Вайті Форд нахиляється вперед… збирається… м’яч у нього… Форд тримає паузу… кидає… і ось воно! Вільямс красиво відбиває! Можете поцілувати м’яч на прощання! «РЕД СОКС» ПОПЕРЕДУ, ТРИ ДО ОДНОГО!» Невже Тед Вільямс ще грав у «Ред сокс» шістдесятого? Ні, звісно. Але він грав. Я дужечітко це запам’ятав. За останні кілька років бейсбол став для мене важливим — відколи до мене дійшло, що бейсболісти такі самі люди з плоті та крові, як і я. А дійшло до мене, коли автомобіль Роя Кампанелли перекинувся й перші сторінки всіх газет криком повідомляли невблаганні новини: кар’єра скінчилася, решту життя він проведе в інвалідному візку. І це усвідомлення повернулося до мене, із тим самим невблаганним стукотом, коли я одного ранку два роки тому сидів за цією самою друкарською машинкою та почув, що Турман Мансон[135] загинув, намагаючись посадити свій літак.