Були фільми, які ми дивились у «Джемі» (його вже давно знесли), науково-фантастичні кіна, типу «Ґоґ» із Ричардом Іґаном, і вестерни з Оді Мерфі (Тедді передивився фільми з Оді Мерфі по три рази як мінімум, для нього той був мало не богом), і воєнні стрічки з Джоном Вейном. Були ігри й нескінченні кукурудзяні каші, газони, які треба було підстригти, місця, куди треба було побігти, стіни, у які жбурляти монетки, люди, яким кортіло поплескати тебе по спині. А зараз я сиджу тут, намагаючись прозирнути крізь клавіатуру комп’ютера «IBM» і побачити той час, пробуючи пригадати найкраще й найгірше з того зелено-коричневого літа. І майже відчуваю того худорлявого, вкритого шаром бруду хлопчака, що досі ховається десь у глибині цього вже немолодого тіла. Чую ті звуки. Але апофеоз тих спогадів і того часу — Ґордон Лачанс біжить дорогою до «Флорида-маркету» з дрібними монетами в кишенях, і піт стікає йому по спині.

Я попросив три фунти м’яса для гамбургерів, ще взяв булочок, чотири пляшки «коли» й відкривачку за два центи. Власник крамнички, Джордж Дасет, приніс фарш і нахилився на прилавок біля касового апарата, спираючись м’ясистою рукою на поверхню коло великої пляшки маринованих варених яєць. З рота в нього стирчала зубочистка, а чималеньке пивне барильце напинало білу футболку, мов добрий вітер корабельне вітрило. Поки я скуповувався, він стояв і дивився, аби ж я ненароком чогось не цупонув. Але не промовив ні слова — аж поки не почав зважувати м’ясо.

— А я тебе знаю. Ти Денні Лачанса брат. Ге? — Зубочистка помандрувала з одного боку рота в інший, наче на кулькопідчіпниках. Він простягнув руку, узяв за касовим апаратом пляшку крем-соди «С’ОК» та присмоктався до неї.

— Так, сер. Але Денні, він…

— Ага, я знаю. Сумно це, малий. У Біблії сказано: «Посеред життя спіткає нас смерть». Ти знав, що… Ух. У мене брат у Кореї загинув. А ти на Денні дуже схожий. Тобі казали? Ух. Викапаний він.

— Так, сер, іноді так кажуть, — понуро підтвердив я.

— Пригадую той рік, коли його визнали одним із найкращих гравців. Напівзахисником він грав, так, здається. Ух. А як він бігав! Господи Боже й Синку Ісусе! Та ти, мабуть, ще зовсім шкет був, не пам’ятаєш. — Він дивився кудись понад моєю головою, крізь москітні двері надвір, у розжарене спекотне повітря, неначе йому явилося прегарне видіння мого брата.

— Я пам’ятаю. Е-е, містере Дасет?

— Що, малий? — Очі в нього були затуманені від спогадів, зубочистка трохи тремтіла між губ.