— А розказати я боявся, бо мій кінчений братан… ну ви ж знаєте Біллі… він би всім розтріпав… — Верн із нещасним виглядом знизав плечима. — Того я й боюся на малого дивицця, бо, ну, як він сильно понівечений…

Я проковтнув слину й перевів погляд на Криса. Той серйозно подивився на Верна й кивнув: мовляв, продовжуй.

— Як він сильно понівечений, — повів далі Верн, — то мені й про нього жахи снитимуцця, і я просинатимусь і буду думати, що це він сидить у мене під ліжком, весь порізаний, у калюжі крові, наче оце зійшов із реклами по телеку, де салат кришать прибамбасом спеціальним. У нього тіки очі й волосся лишилися, але він чомусь рухаєцця, розумієте, рухаєцця невідомо як. І готуєцця напасти…

— Господи Ісусе, — нерозбірливо протягнув Тедді. — Ні хріна ж собі казочка на ніч.

— Ну таке, нічо’ не можу з собою зробити, — наче боронився Верн. — Але відчуття таке, наче нам мус його побачить. Шарите? Наче мус. Але… але, може, не слід нам сильно веселицця.

— Ага, — тихо мовив Крис. — Може, і не слід.

— Ви ж нашим не розкажете? — благально спитав Верн. — Ну, не про кошмари, таке всім сницця. А про те, як я прокидаюсь і думаю, що під ліжком якась потвора сидить. Чорт, я ж надто дорослий, щоб бабайки боятися.

Ми пообіцяли нічого не розказувати, і між нами знов запала похмура тиша. На годиннику була лише за чверть третя, однак за відчуттями вже звечоріло. Дошкуляла спека, та й забагато всього сталося. А ми ще навіть до Гарлоу не дійшли. Як хочемо накрутити трохи миль до темряви, треба брати ноги в руки й чухати.

Ми проминули залізничну розв’язку й світлофор на високому іржавому стовпі. Усі зупинилися, щоб покидати камінці шлаку в сталевий прапорець нагорі, але ніхто не влучив. Десь о пів на четверту ми підійшли до річки Касл та залізничного мосту-естакади, що її перетинав.

14

14

Тоді, тисяча дев’ятсот шістдесятого, річка була могутня — сто чи більше ярдів завширшки. Якось я повернувся, щоб на неї глянути, і виявилося, що вона за ці роки неабияк звузилася. Із цією річкою вічно бавляться: щоб вона краще працювала на фабрики, понаставляли стільки дамб, що вона вже як ручна. Але в ті дні по всій її довжині, що тяглася через увесь Нью-Гемпшир і половину штату Мен, було всього-на-всього три дамби. Тоді Касл ще була досить-таки вільною річкою і щотретьої весни виходила з берегів та вкривала водою трасу на перехресті Гарлоу чи Данверс (або й на обох).

Тепер, наприкінці найпосушливішого літа, яке бачив західний Мен із часів Великої депресії, вона була ще широкою. З того місця, де ми стояли, з боку Касл-Рока, темне громаддя лісу на боці Гарлоу видавалося, узагалі, іншою країною. Тамтешні ялини й сосни, закутані в розжарене денне марево, мінилися синню. Рейки на просмолених дерев’яних стовпах-опорах і хрест-навхрест з’єднаних брусах здіймалися над водою на висоту п’ятдесяти футів. А вода була така мілка, що, глянувши вниз, ти бачив вершечки бетонних стовпів, укопаних на десять футів у дно річки, щоб тримали міст.