Сам міст був якимось мізерним убозтвом. Рейки тяглися по довгій вузькій дерев’яній платформі, збитій із балок шість на чотири фути завдовжки. Між кожною балкою світилася шпарина, чотири дюйми завширшки, і крізь неї видно було воду. По боках від рейок до краю естакади було не більше вісімнадцяти дюймів. Якби підлетів поїзд, то цього місця, напевно, вистачило б, щоб тебе не розмазало по рейках, але від вітру, який здіймають товарняки, тебе б змело за край і пожбурило об каміння на дні річки, й тоді тобі точно не жити.

Ми всі дивилися на той міст, і в животи нам повільно заповзав страх… а разом із ним — і те тривожне хвилювання, яке відчуваєш перед великим ривком, дуже великим, таким, про який зможеш тижнями хвалитися після того, як повернешся додому… якщо повернешся. В очах у Тедді поволі розгорався той дивацький вогник, і я знав, що він бачить перед собою не залізничний міст ПЗЗШМ, а довгий піщаний пляж, тисячу суден на мілині, у пінних хвилях, десять тисяч рядових солдатів, що йшли в атаку по піску, й армійські чоботи вгрузають по щиколотки. Вони перестрибували через мотки колючого дроту! Жбурляли гранати у вогневі точки! Проривали оборону кулеметних гнізд!

Ми стояли біля колії, там, де шлак положисто спускався до річки — у тому місці, де насип уривався й починався міст. Дивлячись униз, я бачив, як поволі крутішає насип. Шлак поступився місцем розкошланим, шорстким на вигляд чагарникам і плитам сірого каменю. Трохи далі росли кілька чахлих ялин зі звивистим корінням, що виборсалося на поверхню з тріщин у кам’яних плитах; здавалося, вони дивляться на свої миршаві відображення у воді, що бігла внизу.

У цій місцині річка Касл ще здавалася досить-таки чистою. Біля Касл-Рока вона тільки-но входила в смугу текстильних фабрик штату Мен. Але риба з води не вистрибувала, хоч вода тут і була такою прозорою, що крізь неї прозирало дно. Щоб побачити в Каслі бодай одну рибину, треба було пройти ще десять миль угору течією в бік Нью-Гемпшира. Риби не було, та й по краях річки на каменюках виднілася облямівка з брудної піни кольору старої слонової кістки. Пахло від річечки теж не особливо приємно — наче з кошика для брудної білизни, повної цвілих рушників. Бабки сідали на поверхню води й безтурботно відкладали яйця. Бо жодна форель їх не їла. Чорт, там навіть коропів не було.

— Ого, — тихо промовив Крис.

— Пішли, — уривчастим зазнайкуватим тоном сказав Тедді. — Уперед. — І він покрокував по балках між блискучими рейками.

— Слухайте, — стривожено зупинив нас Верн, — хлопці, а ви часом не знаєте, коли наступний поїзд?