І хоча звідтоді я написав сім книжок про людей, які можуть робити такі екзотичні штуки, як читати думки й передбачати майбутнє, тієї миті я зазнав свого першого й останнього спалаху екстрасенсорних здібностей. То саме він і був — бо як інакше це пояснити? Я присів навпочіпки й охопив долонею рейку ліворуч від себе. І вона завібрувала в моїй руці. Та так сильно, що відчуття було, ніби я вхопився рукою за зв’язку смертоносних металевих зміюк.

Чули ви цей вислів: «У нього ноги стали ватними»? А я тепер знаю, що він означає — достеменно знаю. Це, либонь, найточніший мовний штамп з усіх наявних. Відтоді я не раз лякався, дуже сильно лякався, але так, як тоді, тієї миті, тримаючи в руці ту живу гаряченну рейку, я не боявся ніколи. Усі мої нутрощі нижче горла стали ватними, обім’якли й лежали всередині, непритомні. По внутрішньому боці стегна мляво побігла тоненька цівка сечі. Рот розтулився. Не я його розтуляв, він сам це зробив, щелепа відвисла, наче ляда в нашій халабуді впала додолу після того, як з неї витягли кріпильні штирі. Язик прилип до піднебіння й заважав дихати. Усі м’язи заціпеніли. То було найгірше. Мої нутрощі зів’яли, а м’язи від страху заціпило, і я зовсім не міг поворухнутися. Це відбувалося лише одну мить, але в суб’єктивному потоці часу здалося, що минула ціла вічність.

Усі сенсорні відчуття посилилися, неначе в електричному потоці мого мозку стався стрибок напруги й замість ста десяти вольт у мережі тепер шкварило двісті двадцять. Я чув, як десь неподалік у небі гуркоче літак, і встиг пожалкувати, що не сиджу зараз у ньому, просто сиджу собі коло ілюмінатора з «колою» в руці й роздивляюся знічев’я блискучу стрічку ріки внизу, назви якої не знаю. Я бачив усі дрібні скабки й борозни на просмоленій шпалі, на якій сидів навпочіпки. І краєм ока бачив саму рейку, що скажено виблискувала, зі своєю заціпенілою рукою на ній. Вібрація від тої рейки дісталася так глибоко в руку, що, коли я її прийняв, рука ще тремтіла, нервові закінчення стукалися одне об одне, знову й знову, поколювали, як тоді, коли відсидиш або відлежиш руку чи ногу й вона вертається до життя. Я відчував смак своєї слини, чомусь наелектризованої та прокислої, наче на яснах зібралися крихти домашнього сиру. Але найгіршим, чомусь найстрахітливішим з усього було те, що я ще й досі не чув поїзда, не знав, звідки він на мене летить: ззаду чи спереду, — і близько він чи далеко. Він був невидимкою. Про нього не оголошували, хіба що дрижача рейка повідомила. Лише вона сповіщала про його неминуче прибуття. Перед очима пропливло зображення Рея Бравера, кошмарно понівечене й скинуте десь у канаву, наче подертий на шмаття мішок із пральні. Ми до нього приєднаємося, принаймні Верн і я, ну чи я сам, без Верна. Ми запросили самих себе на власний похорон.