Але ми йшли дивитися, і ніхто з нас зупинятися не хотів.

Ми майже досягли мосту, по якому рейки бігли на той бік річки. Аж раптом Тедді розридався. Відчуття було таке, наче якесь внутрішнє цунамі прорвало дбайливо сконструйовану в нього в голові загату. Без балди — це сталося от саме так раптово й так шалено. Від ридань він склався навпіл, наче від удару в живіт, а потім, узагалі, повалився мішком на землю. Притискав руки до живота, піднімав їх до понівечених шматків плоті, що лишилися від вух. І все ридав, ридав — тяжко, несамовито. Ніхто з нас не знав, що з ним, сука, робити. То був не той плач, як тоді, коли в тебе м’яч втелющиться на шорт-стопі, чи по голові гепне у футболі, чи коли з велика навернешся. Зовні з ним усе було гаразд. Ми трохи відійшли вбік і просто дивилися на нього, тримаючи руки в кишенях.

— Слухай, пацан… — тоненьким голоском звернувся до нього Верн. Я та Крис подивилися на нього з надією. «Слухай, пацан» завжди було хорошим початком. Але продовжити Верн не зміг.

Тедді низько нахилився, аж до шпал, і затулив долонею очі. Здавалося, він молиться Аллаху.

«Салямі, салямі болонська», — як казав моряк Папай. Та тільки смішно чомусь не було.

Урешті, коли вся міць його ридань трохи вщухла, до нього підійшов Крис. У нашій банді він був найкрутішим чуваком (потайки я вважав його навіть крутішим за Джеймі Ґелланта), але також він найкраще вмів заспокоювати. У нього це добре виходило. Якось я бачив, як він сів на бровку біля малого, який собі коліно здер, чорт, біля якогось незнайомого малого, і став йому щось втирати — про цирк, який от-от мав приїхати в наше містечко, чи про мультяшного пса Гекльбері, — поки малий не забув, що йому болить. Крис таке добре вмів. Він був достатньо крутий, щоб добре таке вміти.

— Слухай, Тедді, та яке тобі діло до тієї старої жирної купи гівна, яка ото шось меле про твого батька? Га? Нє, ну серйозно! Це ж нічого не міняє. Те, що там морозить ота купа гівна. Га? Га? Не міняє ж, правда?

Тедді несамовито затряс головою. Це нічого не змінювало. Але, коли він почув, як про це говорять у яскравому світлі дня, йому, певно, щось перемкнуло… він міг крутити якісь думки собі в голові, коли лежав без сну в ліжку й дивився на місяць, відбитий у шибці, думки, які він міг обмірковувати, по-своєму, повільно й калічно, поки вони не стали для нього чимось священним, думки, з яких він намагався витягти бодай якусь логіку. І тут йому межи очі періщать, що всі кругом вважають його батька психом… і Тедді мов батогом угріли. Але це нічого не змінювало. Нічогісінько.