Остання думка розбила параліч, і я стрілою знявся на рівні. Напевно, дивлячись збоку, хтось міг подумати, що я схожий на чортика з табакерки, але самому собі я здавався хлопцем зі сповільненої зйомки під водою, який злітає не на п’ять футів у повітря, а на п’ять футів угору розтинає товщу води, просуваючись повільно, з лячною неквапливістю, а вода неохоче перед ним розступається.

Та зрештою я таки виринув на поверхню.

І заверещав.

— ПОЇЗД!

Рештки заціпеніння злетіли геть, і я побіг.

Верн смикнув головою, озираючись через плече. Його риси спотворив подив, майже комічний, бо перебільшений, написаний великими літерами, наче ті перші читанки про Дика і Джейн. Він побачив, як я незграбно перебираю ногами, заточуюся, перескакую з однієї жахливо високої поперечини на іншу, і зрозумів, що я не жартую. Та й сам побіг.

Далеко попереду Крис зійшов зі шпал на твердий безпечний насип, і раптом я зненавидів його — ясно-зеленою ненавистю, насиченою й гіркою, мов сік квітневого листка. Він був у безпеці. Той козел був у безпеці. На моїх очах він упав на коліна й обхопив рейку рукою.

Моя ліва нога мало не провалилася в дірку внизу. Я безпорадно змахнув руками, відчуваючи, як горять очі, розпечені, мов кулькові підчіпники в якійсь машині, над якою остаточно втрачено контроль, відновив рівновагу й припустив далі. Я вже біг одразу за Верном. Коли ми вже проминули середину платформи, я вперше почув той потяг. Він наближався ззаду, із каслрокського боку річки. Тихий низький гуркіт поступово наростав і виокремлювався в дизельне бриніння двигуна й більш високий та зловісний перестук великих коліс із глибокими борознами, що важко оберталися на рейках.

— Ойййййййй, чорт! — пронизливо закричав Верн.

— Біжи, сцикло! — прогорлав я і вдарив його в спину.

— Не можу! Я впаду!

— Швидшебіжи!

— Оййййййййййййййййй, ЧОРТ!

Але він побіг швидше, це незграбне опудало з голою попеченою сонцем спиною. Комірець його сорочки звисав і теліпався нижче заду. Я бачив, що на його облізлих лопатках проступили досконалі маленькі бісерини поту. Бачив ніжний пушок на потилиці. Його м’язи напружувалися й розпружувалися, напружувалися й розпружувалися, напружувалися й розпружувалися. Хребет проступав з-під шкіри низкою кісточок, і кожна кісточка відкидала тінь-півмісяць. Мені видно було, що біля шиї ці кісточки ростуть ближче одна до одної. Своєї ковдри він досі не покинув, як і я — своєї. Верн гупав ногами по поперечинах і раз мало не провалився, зашпортавшись. Він виставив руки, стрімко рвонувся вперед, і я гахнув його в спину, щоб не спинявся.